Металург із Запоріжжя одним із перших прибув на Чорнобильську АЕС після аварії
Олександр Анатолійович Коваленко — президент обласного фонду ветеранів Чорнобиля, співзасновник фонду «Memory 86». Він був одним із перших ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській атомній станції, брав участь у найнебезпечніших роботах у зоні відчуження. Про ті події він розповів в інтерв’ю Запорізькому осередку ГО «Захист держави».
Повістка о 23:00 — і вже в Чорнобилі
Навесні 1986 року Олександр Коваленко працював на «Запорожсталі». Виклик прийшов несподівано — пізнього суботнього вечора.
«У вихідний день, у суботу, о 11 вечора — дзвінок у двері. Двоє молодих хлопців приносять мені повістку на перепідготовку на 10 діб. Вранці у неділю я мав з’явитися до військкомату».
Читайте також: Запоріжець розповів, що його вразило у Чорнобилі через рік після аварії на станції
Звідти бійців вивезли на танкодром під Одесою, де сформували загін із 500 осіб і відправили до Чорнобиля. Командир загону, полковник Гаджеєв, обрав саме Коваленка для першого й особливо відповідального завдання:
«Він видав мені пакет із сургучем і сказав: «Добирайся на атомну станцію, знайдеш у бункері високопоставленого — доповіси про прибуття загону»».
Так Олександр Коваленко став одним із перших запоріжців, хто потрапив безпосередньо на станцію. Там його чекали зі здивуванням:
«Вони були сильно здивовані, кажуть: ми ваших запоріжців чекали тільки через місяць, а ви вже тут. Це був самий перший загін, який приїхав на ліквідацію».
180 діб у зоні
Після виконання завдання приїхали офіцери-дозиметристи й наказали негайно залишити місце — рівень радіації виявився критичним. Загін переселили в район Зеленого Мису, і вже звідти розпочалась основна робота.
Протягом 180 діб запорізький загін виконував одні з найнебезпечніших завдань:
«Ми рубали рудий ліс. Стіна між третім і четвертим блоком була вся в тріщинах, туди йшла найсильніша радіація — ці тріщини потрібно було ліквідовувати. З особливо небезпечних робіт — прокладка кабелю вздовж четвертого енергоблока і чищення даху «Хаяту» — сховища відходів ядерного палива».
Дах сховища очищали чотири рази — безрезультатно:
«Чотири рази ми чистили цей дах, але марно — радіація не зменшилася. Вона вже ввібралась у бетон».
Брати по духу
Попри жахливі умови, Коваленко згадує той час із дивним теплом. Серед усього пережитого найбільше запам’яталась атмосфера небаченої людської єдності:
«Ви знаєте, більше за все запам’яталося якесь відчуття підйому і довіри одне одному. Я кажу — я служив на строковій службі в армії. Такого не було. Тут же ми настільки всі довіряли одне одному, кожен намагався допомогти — це було просто дивовижно».
Ця довіра була абсолютною та безумовною:
«Ми могли кинути на тумбочці гроші, ключі, гаманці — що завгодно. Ніхто в житті ніколи не торкнеться. Було якесь таке відчуття взаємодопомоги. Я не знаю, як це навіть правильно висловити, але це справді був такий душевний підйом».
Ціна подвигу
Із 500 осіб запорізького загону, який тоді вважався одним із найкращих, сьогодні в живих залишилося не більше 50. Сам Олександр Коваленко — інвалід другої групи:
«Зараз я інвалід другої групи — у мене шість стентів під серцем».
Повернувшись із зони, він спочатку відмовився від інвалідності — на той час була сім’я, дитина, яку треба було годувати. Лише роки потому здоров’я дало про себе знати.
Для майбутніх поколінь
Попри все пережите, Олександр Коваленко дивиться вперед — і думає передусім про онуків:
«Мені хочеться, щоб наші онуки все-таки жили у вільній Україні. У мене онуки — вони дуже за Україну».
Його побажання дітям і внукам просте й щире:
«Всім дітям і внукам бажаю лише того, щоб якнайшвидше закінчились ці воєнні дії, щоб вони могли знову — багато хто — повернутися додому. Ті, хто зараз перебуває або за кордоном, або десь у Західній Україні».
Раніше ми писали, що екстремал із Запоріжжя протягом місяця перебував у заручниках окупантів
