Пам’ять Захисника Олександра Маханька вшанували у Запоріжжі
Напередодні Дня захисників і захисниць України у Запоріжжі відбулася церемонія вшанування пам’яті полеглих воїнів біля Дерева пам’яті.
Читайте також: «Від його усмішки ставало легше»: у Запоріжжі згадують загиблого працівника Запоріжсталі Євгена Толкунова
До пам’ятної дати на Дереві пам’яті з’явилися 85 нових дзвіночків. Коли вітер торкається металевих листочків, вони тихо дзвенять, нагадуючи про тих, хто віддав своє життя за свободу України.
Серед імен, увічнених на Меморіалі, – ім’я воїна та запоріжсталівця Олександра Маханька.
Надійний напарник в роботі
Олександр Маханько у 1998-му розпочав працювати на Запоріжсталі машиністом крана у цеху підготовки составів. Понад 20 років він присвятив комбінату, став досвідченим фахівцем і справжнім професіоналом, якого цінували колеги.
Разом з Олександром довгий час працював Володимир Болдирев, машиніст крана металургійного виробництва цеху підготовки составів.
Чоловіки працювали в парі на дільниці з роздягання зливків – на складній та відповідальній роботі, де важливі не лише професійні навички, а й командна взаємодія.
«Олександр був досвідченим фахівцем. Коли я тільки прийшов на комбінат, він дуже багато допомагав мені у роботі. Потім ми завжди працювали разом у парі.
Робота складна, відповідальна, високі температури та ритм роботи. Тож тут завжди має бути відчуття плеча. У нас усе гарно виходило. Саша завжди в роботі був серйозний, зосереджений, а в спілкуванні – простий і щирий», – згадує Володимир Болдирев.
Рішення, яке змінило життя
24 лютого 2022 року Олександр був на дачі. Він мав виходити зранку на зміну, коли йому зателефонувала старша донька Марія, яка на той час навчалася у Харкові. Вона розповіла батькові, що бачить ворожі ракети, які летять над містом.
Олександр відпросився з роботи й поїхав до Харкова евакуювати доньку. Він забрав Машу, а також ще трьох дітей, яких доправив додому, до їхніх батьків.
Наступного ранку Олександр вийшов на роботу й відпрацював свою останню зміну. На той момент він уже твердо вирішив долучитися до Сил оборони України. 26 лютого поїхав до військкомату.
Спочатку Олександр служив поблизу Запоріжжя – облаштовував позиції, працював радіотелефоністом. Згодом його підрозділ направили на Донецький напрямок. Він служив у складі 6-го окремого стрілецького батальйону.
Навіть перебуваючи на фронті Олександр підтримував зв’язок із колегами.
«Про службу він майже нічого не розповідав. Навпаки, більше слухав – як його робота, як ми тут усі працюємо, які новини. Сумував за краном, за командою. А ми намагалися завжди його підтримати.
Він розумів, що ми його чекаємо. Потім коли отримали звістку, що він не виходить на зв’язок, до останнього сподівалися, що він у полоні. Стільки часу минуло… На жаль, він повернувся “на щиті”», – говорить Володимир.
Чотири роки очікування
Олександр Маханько загинув у бою на Донеччині 21 листопада 2022 року. Для його родини це стало не лише важкою втратою, а й початком тривалого очікування.
Дружина Олена згадує, що востаннє він телефонував їй 18 листопада.
«Він тоді сказав: “Ми заходимо на позицію, і ми не вийдемо”. Я запитала, чому він так думає. Він відповів, що “в них є все, а в нас – нічого”. Він знав, що йде на ризик.
У нас була родинна група, і він скинув останню фотографію, де вони вчотирьох із побратимами. На жаль, з них вижив лише один – його побратим Олександр, оскільки був на іншій позиції», – розповідає Олена Маханько.
21 листопада військові мали вийти з позиції, але довгоочікуваного дзвінка від Олександра не було. Невдовзі побратими передали дружині його особисті речі та повідомили про загибель.
На цій ділянці фронту точилися важкі бої, а згодом територія опинилася під окупацією ворога. Тіла захисників вдалося повернути в Україну лише в листопаді 2025 року. Після тривалих експертиз родина змогла поховати Олександра у 2026 році.
Майже чотири роки – від останнього дзвінка до можливості провести його в останню путь.
«Важко, коли втрачаєш близьку людину. До останнього не віриться, що його немає, хоч пройшло стільки часу. Здається, що він ось-ось повернеться. Він був доброю людиною, завжди йшов назустріч.
Був гарним другом, батьком. Для дітей він робив усе. Ми пишаємося ним і пам’ятаємо, як і всіх захисників, які загинули. Не треба забувати. Повинна бути повага. Вони проявили себе як герої», – говорить Олена.
Батько, який залишив доньці більше, ніж спогади
Поза роботою Олександр любив господарювати: ремонтував, облаштовував дачу, вирощував домашню птицю. Своїм досвідом ділився навіть на власному YouTube-каналі. Прості зйомки та захоплений голос за кадром – тепер тепла згадка для рідних.
Останні роки перед повномасштабною війною особливим захопленням Олександра стало бджолярство. Цю любов до бджіл він передавав і молодшій доньці Дар’ї.
Сьогодні Дар’ї 17 років. Вона навчається на третьому курсі Хортицької національної академії за спеціальністю «Дизайн».
«Батько для мене був особливою і близькою людиною. Я дуже його любила. Більше до нього тягнулася, надихалася ним, адже була найменшою в родині.
Перед війною ми завжди були разом на дачі, займалися бджолами, разом викачували мед. Це було дуже весело, з теплом згадую про це. Можливо, колись знову зможемо повернутися до цієї справи», – розповідає Дар’я.
Батько завжди підтримував своїх доньок, давав поради щодо навчання та життя, допомагав долати труднощі. Тепер для Марії та Дар’ї важливо, щоб про нього знали не лише рідні.
«Я хочу залишатися в Запоріжжі, незважаючи ні на що. Не бачу іншого життя десь в іншому місті. Це моє місто.
Для мене цей момент із вшануванням на Дереві пам’яті особливий, бо я хочу, щоб про мого батька знали. Він герой і зробив усе, щоб захистити свою родину і країну», — говорить Дар’я.
Дерево пам’яті росте. І разом із ним зростає наша відповідальність – берегти пам’ять про полеглих, підтримувати їхні родини та тих, хто продовжує захищати Україну.
Щоб кожне ім’я залишалося не просто написом на сталі. Щоб за ним завжди стояла історія людини та вічна пам’ять.
Раніше ми розповідали яким був Максим Шеховцов, життя якого обірвав обстріл Запоріжсталі
