Сьогодні день народження у легенди запорізького авангарду та нонконформізму Віктора Заруби
3 серпня відзначає ювілей художник Віктор Заруба, йому виповнюється 80 років. Віктора Антоновича можна назвати легендою запорізького авангарду та нонконформізму. (Нонконформіст — незгодний). Він створює приголомшливі абстрактні та декоративні картини. Перед днем народження художник дав для читачів zprz.city ексклюзивне інтерв’ю .
Читайте також: Початок незалежності: з чого починалось сучасне мистецтво у Запоріжжі
«Цвітіння». 1974
Про картини та вчинки Віктора Заруби у міській богемі ходять легенди. Ще у 1970-х у нього був такий авангард, який деяким і сьогодні не снився. За що й поплатився – ходять чутки: щоб вступити до Спілки художників йому довелося спалити свої картини.
На питання про спалення робіт раніше стримано мені відповідав: «Факт — спалив 20 картин, але не поширюватимуся про це». А днями зізнався: «Це були ілюстрації в моєму розумінні до «Маленького принца» Антуана де Сент-Екзюпері».
До речі, зі Спілки художників Віктор Заруба згодом, уже за часів незалежної України, вийшов.
«Дарую тобі сонце», 1996
А після персональної виставки у Запорізькому обласному художньому музеї 1990 року взагалі не виставляється. (Крім участі у знакових виставках із серії «Образ. 90-ті» у тому ж музеї, де навіть я, як співорганізатор і організатор, Віктора Зарубу особисто не бачила).
Але його роботами захоплюються досі. Комусь, як мені, пощастило побувати кілька разів у його майстерні на «Космосі». Інші можуть переглянути фотографії приголомшливих робіт на сторінці Віктора Заруби у фейсбуці.
Віктор Заруба у дворі своєї майстерні на «Космосі», серпень 2008 року
Серпень 2008 року
Малювати він не покинув і ніколи не боявся міняти свій стиль. Який, утім, завжди був незвичайним, авангардним. Наприклад, Віктор Антонович експериментував із картинами, які створював у воді – бачила такі роботи у його майстерні: полотна з елементами сюрреалізму з фарбами, що розтікаються по них.
Вперше особисто познайомилася із Віктором Зарубою 20 років тому — брала у нього інтерв’ю до 60-річчя. Тоді він сказав, що я перший журналіст, з яким він спілкувався за останні 15 років. З приводу участі, а точніше, неучасті у виставках відповів, що не любить тусовки і бачить ставлення до мистецтва в Україні. Хоча за ті 15 років, за його словами, зробив усе, що хотілося зробити ще у 1970-ті.
«Україна-95». 1995
«Читаю багато віршів і це наповнення поезією виплескується у моїх роботах»
Днями я побувала вдома у Віктора Заруби та його дружини Людмили. Ювілейне інтерв’ю склалося з цієї та попередніх бесід. Зараз художник у майстерні вже не працює, малює вдома – показав десятки папок із аркушами.
– Вікторе Антоновичу, питання до ювілею – яке було найяскравіше, позитивне враження у житті?
– Що Людмила (дружина художника. – Ред.) не заважала мені у творчості, — відповідає Віктор Заруба.
— Це йому пощастило. Я створювала умови та оберігала від побутових проблем, — додає Людмила Заруба, вони одружені понад 52 роки.
— Ми з братом з дитинства звикли працювати. Нині дітей переважно розважають, а до праці ніхто не залучає. Я з десяти років випилював із братом лобзиком. Щоб допомагати сім’ї робили плічка для одягу, полички для ванни, ящики для посилок. Ходили продавати, а міліція забирала з мішком. А потім ці ящики якась жінка виставляла та продавала, вони їй віддавали. А мені було до сліз прикро. Зате усі рамки для своїх картин зробив сам, у мене жодної покупної, – згадує Віктор Антонович.
«Цикади», 2001
– А чому ви вирішили вчитися на художника?
– У дитинстві я малював на цегляній стіні нашого будинку – ми жили у приватному секторі. Мабуть, батько щось помітив у мені і сказав: «Давай ми Вітьку віддамо в художню школу, може, художником стане». А я був сьомою дитиною у сім’ї. Мій перший пензлик батько зробив із собачої вовни — вистриг собаці бік. Я вступив до художньої школи – і поїхало.
– Звідки у 1970-х у вас узявся такий авангардизм?
– Справжній прорив у творчості у мене почався 1969 року, коли я почав працювати з дітьми у художній школі, де раніше й сам навчався. Мене запросив мій перший викладач Євген Мірошниченко (художник, перший директор Запорізької дитячої художньої школи. – Ред.), дуже йому вдячний.
Євген Мірошниченко знав, як я ставлюсь до мистецтва. Наприклад, у 30-градусний мороз, я, єдиний із викладачів, приїхав на заняття, хоча мешкав на «Космосі», а інші – недалеко від школи.
Вплинув на мою творчість й політ у Космос Юрія Гагаріна.
«Земля в ілюмінаторі», 2007
— Важко бути авангардистом у радянські часи?
— Я не був авангардистом у радянські часи. Я намалював і не показував, бо міг би і не дожити з цим «Австралійським крокетом» (серія безпредметних картин, одна є в колекції Запорізького обласного художнього музею. — Ред.). Представники обкому партії дивився роботи перед виставками.
«Австралійський крокет», 1971
Тоді був один пейзажно-натюрмортний реалізм — це не мистецтво, а змальовування тривимірного простору в двомірне.
— Чи є у світовому мистецтві художники, які вам подобаються?
— Про жодного художника не можу сказати, що він мені подобається. Не сприймаю слово «подобається» стосовно творця.
… Якось, у 1970-ті, взимку, спеціально їздив на один день до Москви, щоб побачити виставку Пікассо.
— Що вас надихає?
— Читаю багато віршів і це наповнення поезією виплескується у моїх роботах. Без задоволення та пориву ніколи не пишу. Малювати – не штукатурити, тут не треба себе примушувати. Якщо картина вимучена, глядач це відчує. Дехто дивується – навіщо я так багато малюю, все одно все йде “у стіл”. А я це роблю для себе особисто.
Завжди дивувався, як люди по 10-20 років малюють в одному стилі. Невже вони хоч трохи не хочуть піднятися над собою? Або їм так затишно в обжитій ніші?
«Млин». 2001
…А я одразу відчула за картинами Віктора Заруби, що він постійно виривається “вище за дах” – і це щиро захоплює. Вперше зустріла художника, який настільки хоче малювати. Дивитись на оригінали картин та малюнків Віктора Заруби все одно, що стояти під дощем у наелектризованому блискавками просторі – від них іде така енергетика, що буквально відчуваєш її на собі.
Професіоналізм тут присутній, але у таких картин не замислюєшся, що намальовано ліворуч і праворуч, якою є композиція та історичні традиції – ти сприймаєш роботу як потік енергії, який тебе струшує.
Це той випадок, коли для сприйняття не потрібно глибоких знань в історії мистецтва, а треба просто відключити мізки та відчувати. На мою думку, це і є найголовніше в мистецтві.
«Світло». 2021
Сказано
«Я енергетику своїх картин не відчуваю. Але після кожної роботи відчуваю повне спустошення. Зробив роботу — і відпускаю її. Мені навіть назви вигадувати не цікаво. Не вмію робити копії, тому що не повторю свого стану, а без наповнення картина буде порожньою», — поділився Віктор Заруба.
Був випадок
«Був момент, коли в мене залишилася тільки біла та жовта фарба. Прийшла до мене племінниця. І коли сказав їй, що закінчилися фарби, а грошей немає, вона мудро помітила: «Дядю Вітю, а ви малюйте пустелю». Я взяв і написав кілька фантастичних пейзажів пустелі», — згадує художник.
…Твори Віктора Заруби є у колекції Запорізького обласного музею. З 26 червня по 29 липня там проходила виставка із фондів музею «АРТ 96/26. Від передчуття свободи до тримання тилу», де показували і його роботи. Одна з них — на фото вище.
Фото зі сторінки Віктора Заруби у фейсбуці та з архіву автора
