Військовослужбовець з досвідом участі в Курській операції закликає побороти страх перед мобілізацією, щосили підтримувати армію і не зливати в мережу місця влучань
Запоріжцю Тарасові Василенку 47 років. Відомий медійник і музикант, поет, автор ліричних, іронічних та задерикуватих пісень з травня 2024 року служить у Збройних силах України. За цей час брав участь у Курській операції ЗСУ як мінометник. Разом з побратимами тяжко виходив з оточення. Отримав поранення, контузії, набув ПТСР. Лікувався. З квітня 2025-го постійно перебуває в Чернігові, визнаний придатним до служби лише в ТЦК та тилових підрозділах щонайменше на рік. Тому нині займається військовими справами, ближчими до свого основного фаху, — журналістики.
Читайте також: Втратив ногу, але не здався — запорізький ветеран виграв грант і відкрив кав’ярню (фото)
Його враження від пекельної осені й зими, проведених у рейдах на Курщину, вилилися в дуже щирі, пронизливі й страшні документально-художні нотатки. Головний сержант (до 2020 року це відповідало військовому званню старшини, отриманому ще під час строкової служби) Василенко з позивним Кобзар публікував їх на своїй сторінці у фейсбуці . Робоча назва особистої воєнної епопеї так і звучить — «Пекельний ліс». Автор сподівається, що вона зрештою побачить світ у вигляді книги.
Під час нещодавньої короткої відпустки, проведеної в Запоріжжі, Тарас побачився з колегами в Центрі журналістської солідарності (ЦЖС) Національної спілки журналістів України. Розповів про участь у боях, поділився роздумами про мобілізацію та захист України, трохи поспівав власних пісень під гітару.
А за кілька днів виступив із сольним благодійним концертом в одному з барів міста. Виконував давні твори та свіжі, написаними на основі воєнного досвіду. Так, на власне поранення і його наслідок — шрам на щоці — Кобзар відгукнувся новим хітом «Шрам на …балі робить з тебе мужика». Донати слухачів, зібрані на вечірці, скерували на підтримку ЗСУ.
«Я категорично проти героїзації війни»
— Усі ці оповідання про війну, в принципі, однакові, — трохи несподівано зауважив Тарас на зустрічі в ЦЖС. — Мені нема чого особливого розповісти. Взагалі найперше, що хочеться сказати з цього приводу: я категорично проти героїзації війни. На ній люди повинні бути готові не до того, щоби стати героями, а до важкої праці, щоденної. На межі життя і смерті. У нас люблять показувати в рекламі маскулінну армію, таких собі альфа-самців. А там не всі такі. Я сам далеко-далеко не альфа-самець, тому переживав усе це достатньо глибоко вже тут. Там-то, в Курській області РФ, не було часу, ми просто три дні пішки виходили з повного оточення. Манівцями, куширями (навмання, через важкопрохідну місцевість — Прим. ред. ). Маючи на руках тільки «Кропиву» (програму для створення карт ситуаційної обстановки для військових — Прим. ред. ) у телефоні, одну на всіх, яка була в мене.
Власне, як «щасливець», котрий має посттравматичний стресовий розлад (це одна зі статей, за якою мене визнали обмежено придатним до служби), мушу сказати: вже зараз треба думати, як займатися психологічною реабілітацією. Дуже багато людей не хочуть у собі розбиратися — і роблять те, що зазвичай роблять військовослужбовці, опинившись у стресовому стані. Тому що для них тут, поза фронтом, він не менший, а, може, й більший, ніж там. Організм під впливом стресу швидко перелаштовується. І дуже багато людей пустили війну до себе в душу.
Треба знаходити час, простір та місце для заміни цього в собі чимось добрим. Треба, аби щось тебе наповнювало. Ще один шлях — відмовитися від алкоголю. Я припинив уживати алкоголь, бо це суттєво загострює психічний стан. Ну і потрібно прагнути гарних емоцій, які дає спілкування з близькими.
До сьогодні, чесно кажучи, я не вирізнявся зразковими морально-етичними рисами. Але війна швидко навчила розбиратися, що до чого. Я почав цінувати життя дуже сильно. Панічні напади, тригери, спалахи, флешбеки — як у фільмі, зі мною то все буває. Це дуже допомагає творчості, але «трошки» заважає жити. Незважаючи на це, я щасливий, бо треба радіти тому життю, яке є.
Обов’язок має бути вищим за страх
— Я, звісно, не за те, щоби казати повну правду. Не треба, — продовжує Василенко . — Хай не військова цензура, але певні контролювальні органи в цьому сенсі мають діяти. Адже те, що користувачі вивалюють у соцмережі, — зливають позиції, показують результати влучань — це жах. Люди просто не розуміють, до яких наслідків це призводить для війська.
Я сам зараз, у відпустці, уцивільнений, і мене внутрішньо трусить, що в Запоріжжі, що в Чернігові, коли бачу оці переповнені заклади відпочинку, людей, які спокійно гуляють вулицями. А як попросити «Може, на армію задонатиш?», у них чомусь грошей немає. Зараз напружуватися мають усі. Ну, такі часи. І військовим важко, і цивільним, і дітям — дітям найважче. І взагалі ментально люди чомусь уже готові до того, що війни немає. А вона ще є. І, на жаль, найближчими місяцями не закінчиться.
У цьому розрізі дуже дивує ставлення до мобілізації. Звісно, в такому вигляді, як вона подекуди проводиться, її не можна здійснювати. Я зараз висловлюю власну думку, тобто не як посадової особи, а просто як громадянина. Але люди не хочуть почати з себе. Очевидні речі: якби всі згідно з законом оновили дані в ТЦК, був би вибір, кого відправляти на фронт. А в нас думають, що «хтось за мене повоює». Ні. Отих, хто «за мене», скоро може просто не залишитись.
Я сам з дитинства був, м’яко кажучи, дуже несміливим, обережним хлопцем. У суспільстві є 10 відсотків природжених воїнів. Я в ті 10 відсотків не потрапляю. Але розумію, що цей страх має бути переборений почуттям обов’язку. У нас його плутають з боргом: «Я цій батьківщині нічого не винен». Так, нічого абсолютно не винен. Але є такий обов’язок. Закон такий. Чоловіки стають на захист своєї країни. Ти ж тут живеш. Тут платиш податки, заробляєш гроші. Значить, це твоя країна. Як би тобі не було страшно, які б відмазки ти не знаходив. У такому випадку кожен має собі сказати: «Я боягуз. Я злякався, я не піду». «А чого діти депутатів не воюють?» — це відмазка. То не твоє діло — у тебе є свій обов’язок. І ти маєш його виконати.
Чесно скажу: я нікого не засуджую. Це їхній вибір. Я зробив свій вибір. Звісно, батьківщина не зазнала великих збитків, втративши мене як повноцінну бойову одиницю. Але я мусив виконати, мусив. Є таке слово: треба. Якщо ви зробили інший вибір — вам жити з цим вибором.
Курщина: на прикордонні люди добре знають українську
— Я побував від Ахмат-лісу — це аж де село Ольгівка, до Суджі, — відповідаючи на запитання про бойовий досвід, поділився свіжими спогадами Тарас. — Де на еваку (скорочено від «евакуація» — Ред. ), де на позиціях. Села Мала Локня, Толстий Луг, Любимівка, Снагість (російською Снагость). Біля Снагості був дуже часто, наш підрозділ якраз там стояв на крайній лінії, коли почався штурм. І ми опинилися в «кишені», виходили звідти пішки з мінометами на плечах. Моє перше бойове завдання і перший серйозний обстріл.
Місцевих мешканців тут було мало. Примітно, що з нами спілкувалися виключно літературною українською мовою. Прикордонні російські села, але всі тут знають українську. Наші сусіди, на жаль, воюють зі своїми так само, як і з чужими. Просто зачищали ці села, просто КАБами рівняли. Є люди чи немає… Старі бабусі там позалишалися. Так і кажуть: «Нас тут уб’ють». Я відповідаю: «Це ж ви самі вибрали». — «Та ні, Путін хороший». Що на таке скажеш? Даю хліба чи консерву — і все, йдіть, заради Бога. А потім через тиждень цю бабусю вбило, бо в хату влучив КАБ. Крайній раз коли ми від’їздили, від села вже нічого не лишилося. Росіяни все рівняють. З військового погляду це правильно: у «місячному пейзажі» противникові немає де сховатися. Але людський вимір для них відсутній. Місце, де живуть люди, — для них просто площа землі.
Своїх бійців вони посилали на шалені м’ясні штурми. Гробили по кілька десятків чоловік, щоби вирахувати одну нашу вогневу точку. Кидали туди людей доти, доки не з’ясовували, де вона. Двадцять чоловік — значить, двадцять, тридцять — значить, тридцять. Вирахують і починають розбирати. Таким чином методично видурювали в нас боєкомплект. Вони знали, що рано чи пізно в нас закінчиться чим стріляти. Коли вже майже закінчилося, було ухвалено рішення відходити.
Далеко не всім з моїх побратимів пощастило залишитись живими. З чисто людського, «жлобського», погляду я щасливий, що живий. Ще раз повторю — зі «жлобського». Адже на війні притупляється відчуття трагедії від смерті. Нема, нема коли в трагедію. Вмер — і вмер. У цю мить треба й далі воювати, а потім уже думати, що робити. Це, на жаль, змінює психіку. Потім ти за звичкою перекладаєш таке своє мислення на біль інших, в яких і без того достатньо болю. І їм також треба допомагати, бо втомилися всі від війни. Той, хто робить щось дієве, справді втомився.
На війні кожен має пройти особисте пекло
— На моє глибоке переконання, кожен на війні проходить через власне пекло, — робить висновок Тарас. — Воно не має розміру, бо воно особисте. Але це має пройти кожен. Тоді й страждань загалом буде менше.
В армії служать дуже різні люди. Це концентрований зріз суспільства. За віком у нас найстаршим був водій: 62 роки. Його вже хотіли списати, бо купа болячок, а він упирався руками й ногами: «Не хочу списуватися». А серед власне бійців найстаршими були 58-річні.
Спочатку важко було постійно чути нецензурну лексику, незважаючи на свою загартованість у вербальних боях у цивільному житті. Проте як би не складалися стосунки, зрештою відчуваєш підтримку одне одного, бо це такий обов’язок — всі працюють, як одне ціле. Зі звичайної роботи можна звільнитися, а у війську ти вимушений взаємодіяти.
Та попри все пережите, кожне звернення до слухачів і читачів, чи то усне, чи письмове, Тарас Василенко закінчує щирими словами віри в Україну та закликом допомагати Силам оборони: «Все буде Україна!». І від цього нам на серці стає трішечки легше.
«Спрага, мавіки — і трошки лірики»
Уривок з «Пекельного лісу». Автор описує ситуацію, коли в наших бійців у Курській області третій день як закінчилася питна вода:
…Пити хотілось жагуче нестерпно. Навіть більше, ніж вигідно влаштуватись на ніч — тим більше, що всі бліндажі та годящі ямки-вибоїни вже були зайняті такими ж бідолашними пораненими. Тож приліг під величезним поваленим ворожою артою деревом просто на землі. І почав обдумувати варіанти вгамування спраги.
Пити власну сечу було неможливо — не через гидливість, яка повністю поступилась бажанню вижити і особливо не мітингувала. Просто через зневоднення сеча була солона, як ропа. Природно, пити захотілось ще більше.
Слава Богу, стрілкотня вщухла — к…цапи теж поспати люблять. Зате їхні дрони — ні. Вони кружляли над посадкою, наче хижі шуліки, видивляючись у тепловізори годящу ціль.
Вловивши момент, коли дзижчання ворожих мавіків трохи вщухло, я вирішив пошукати, де ж можна розжитися омріяною водою.
Обережно і тремтливо, наче наполоханий тушканчик, я перебігав від дерева до дерева ближче до дороги.
І тут моє серце мало не розірвав раптовий напад щасливої тахікардії — я побачив Її.
Вона вмостилася обабіч дороги, ближче до закинутого поля із пожовтілою кукурудзою.
Масна, бридка, брудна, із бензиновою плівкою, заїжджена гусеницями та колесами техніки неглибока калюжа із рятівною водою, що виблискувала у місячному світлі.
Аби дістатись до неї, треба було подолати із десяток метрів дороги, на якій я був помітний для «тепляків», неначе на долоні, та беззахисний, мов кошеня. Але справа вартувала того.
Помолившись, я бігом, поки було відносно тихо, чкурнув до калюжі із порожньою пляшкою з-під «Прозорої». Намагаючись не піднімати бруд із дна, я націдив приблизно літр мутної рідини із різким запахом. І перепудженим зайцем побіг назад до посадки, вже чуючи над собою противний звук дрона-розвідника.
Хотілося сходу вихлебтати цю воду — всю, до краплі. Проте розуміючи наслідки такого дегустування, вирішив бодай трохи поберегтися. Оскільки порожніх пляшок більше не було, довелося майструвати «цідильний» апарат з одної.
Я відрізав третину пляшки — верх із кришкою. Потім змайстрував із бинта та вати слабку подобу фільтру. Тоді акуратно налив воду у цей зрізаний верх і трішки відкрутив кришку, аби відфільтрована вода заледве лилася до спраглого рота. Попутно закинув у себе антибіотик із pill pack, що є в кожній військовій аптечці — аби бодай трохи знизити ризик зараження кишковою інфекцією.
…Фейсбук-сторінка Тараса Василенка — своєрідний регулярний щоденник війни. На світлині, опублікованій 20 лютого 2025 року, — обморожені руки його побратима. «Під час стрільби вдарив зусман під мінус двадцять. Результат невтішний, бо в рукавичках працювати з мінами незручно та небезпечно, а тонкі робочі, як бачите, не врятували», — пояснює автор.
І закликає: «Допомагайте ЗСУ! Інколи хлопці та дівчата працюють, ризикуючи життям, у надважких умовах».
Ми писали, що у Запоріжжі ветеран воскрешає легендарні українські мотоцикли — колекціонер готує унікальну виставку.
Автор: Ольга Боглевська спеціально для zprz.city
Фото Дар ’ ї Зирянової (ЦЖС), зі сторінки Тараса Василенка у фейсбуці
