Першою головною роллю актриси театру імені Магара Наталії Зубик стала роль принцеси із «Бременських музикантів»
Одна з яскравих актрис Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Магара Наталія Зубик нещодавно стала заслуженою артисткою України. Трохи раніше, 9 травня, у Наталії був ювілей. Тож, це подвійний привід для zprz.city поспілкуватись з цією чудовою актрисою.
Читайте також: Яким був сезон у театрі імені Магара та які прем’єри готують на майбутнє — подробиці
— Наталія, які були ваші емоції, коли ви дізнались про звання заслуженої артистки України?
— Це було неочікувано. Я про це не знала. Навіть наша адміністрація не знала до останнього, побачили наказ Президента в інтернеті. Коли я почула про звання, то спочатку подумала, а може це не про мене? В цей момент я відчувала лише вдячність — сцені, на якій я стою, своїм колегам, керівництву.
— На вашу думку — за які досягнення вас відзначили?
— Знаєте, я бачу випускників з театрального коледжу, із ЗНУ, які бажають бути акторами. І хочу їм сказати, що ви починаєте заробляти це звання з перших днів, коли приходите до театру. Воно починається в вашої дисципліни, з вашої відданості професії, поваги до ваших колег і взагалі з поваги до своєї праці, свого служіння. Ніхто не знає, коли вас оцінять. Але те, що вас будуть поважати й цінувати — однозначно. Це як порада для майбутніх акторів, які хочуть служити й хочуть мати якісь відзнаки.
«Вважаю себе балабинською дівчинкою»
— Наталія, як ви вирішили стати актрисою?
— Я не вирішувала, це справді був випадок. Коли навчалась у Балабинській загальноосвітній школі (зараз це ліцей «Престиж»), то вчитель зарубіжної літератури часто давала нам завдання розігрувати сценки із творів. І коли я здавала випускний екзамен по зарубіжній літературі мені сказали: «Хочеш – можеш не розказувати нічого по білетам. Покажи нам ще раз що-небудь із зарубіжної класики».
Після цього мої педагоги дуже наполягали, щоб я спробувала свої сили у театральному коледжі. Я ж мала зовсім інші плани, хотіла навчатися на історичному факультеті, це була моя мрія, моя ціль. Але мама мене вмовила спробувати. У театральному коледжі екзамени були раніше, ніж в університеті. Я спробувала і поступила з першого разу в Дніпропетровський театрально-художній коледж. Це була доля.
— А ви родом з Балабиного?
— Так, Кушугумська громада – моя рідна. Але я все-таки вважаю себе балабинською дівчинкою (посміхається).
— Цікаво, яке у вас улюблене місце в Балабиному?
— У нас там такі краєвиди! Раніше, звичайно, коли була ціла Каховська ГЕС, були дуже шикарні плавні. Але все-таки там є місця про які я не скажу нікому, куди можна ходити й побачити степ, Балабине і все Запоріжжя.
«Це такий адреналіновий стан зустрічі з глядачем»
— Куди ви пішли працювати після коледжу?
— Одразу в Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр імені Магара. На той момент він не був академічним. 7 березня 2001 року я зайшла у театр, написала заяву на прийом на роботу. І 9 березня вже вийшла в масовці вистави «Сватання на Гончарівці».
— Яка була перша головна роль?
— Принцеса у «Бременських музикантах», це моя перша роль зі словами. На той момент актор і режисер Анатолій Тихомиров ставив «Бременських музикантів». Вважаю його своїм хрещеним у театрі, бо це він сказав: «Наталю, може-таки спробуєш?». Анатолій Тихомиров зараз працює в Києві, але він із Запоріжжя.
— І які враження від першого виходу на сцену у головній ролі, страшно було?
— Ні. У Дніпропетровському коледжі була дуже гарна фахова школа. Ми були студентами, які вже не боялися сцени, мали багато практики. І ми прийшли в театр майже готовими спеціалістами. Тому мені не було страшно, мені було захопливо.
Я завжди маю якісь певні відчуття перед виходом на сцену і вони залишились з першого разу до сьогодні. Це таке певне хвилювання, але хвилювання іншого ґатунку – з приводу того, що ти зустрінешся з глядачем, що ти маєш поспілкуватися з ним зі сцени, зав’язати контакт. Але це не страх. Це навпаки такий адреналіновий стан зустрічі з глядачем, дуже приємний.
— Скільки на сьогодні зіграли ролей?
— Понад сто.
— Яка улюблена або ключова?
— Люблю всі свої ролі. Можна сказати, що ключових, етапних ролей декілька. Особисто для мене це Джульєтта, маркіза де Ла-Моль у «Червоному і чорному», роль у «Позамежжі» на Малій сцені. З нових – вистава «Людожерчик» (роль матері Людожерчика. – Ред.), вона теж стала поворотною в моєму житті. Тобто, у мене щось повертається в інший бік і проходиш якийсь інший етап.
— Яка роль була найскладніша?
— Так не можна сказати, бо простих ролей не буває, незважаючи на те, велика вона чи маленька. У кожній ролі є своя проблема, яку тобі особисто, як актрисі, треба вирішити.
— Можливо, ви репетируєте роль на майбутній сезон?
— Так. і неймовірно цікаву. Це роль циганки Маври у виставі «У неділю рано зілля копала» режисера Віталія Денисенка. Дуже цікаво з ним працювати, мені пощастило. До речі, я на цій ролі з народною артисткою України Ніною Шинкарук, гратимо Мавру в різних складах.
— А який ваш улюблений жанр у театрі?
— Я казала, що драма – завжди улюблений жанр акторів. Бо там можна розвернутись. Але я знаю, що улюблений жанр наших запорізьких глядачів – це комедія. Тому мені зараз дуже приємно її грати, для того, щоб театр став таким центром реабілітації ментального стану. І я переглянула свої погляди на комедію саме тому, що глядач її хоче бачити. Я її також полюбила, бо віддаю більше гарних емоцій для глядачів.
— Згадайте, будь ласка, найнезвичайніший подарунок від шанувальників?
— Мені правда дуже багато дарують різних цікавих даруночків. Мені завжди дуже приємно. Наприклад, коли я грала у «Ромео і Джульєтті» мені постійно дарували багато м’яких іграшок. На «Позамежжі» дарували вишивку бісером, брошки й намисто ручної роботи. Всі подарунки для мене особисті й дуже важливі.
Дуже приємно отримувати квіти й шоколадки. Але коли людина дарує те, що вона сама зробила, мені здається, що це найкращий подарунок. А коли діти дарували нам свої малюнки — це фантастика. Це такі емоції, коли бачиш себе, намальовану дитиною! Це і смішно, і приємно.
— А ваше особисте життя — це…
— Чоловік і 10-річний син.
— Робота чоловіка пов’язана з театральною сферою?
— Ні.
«Немов все життя ходили в поле за кіньми»
— Можете пригадати надзвичайніший випадок з вашого творчого життя?
— Все наше театральне життя сповнене емоціями. працюючи над трагедією ми весь час сміємося, комедія народжується в якійсь меланхолії. Зробила висновок, що це захисна реакція психіки — неможливо весь час сміятися чи тільки плакати, тому ми самі себе розраджуємо.
А найяскравішою емоцією в моєму житті, найсвітлішою та найзахоплюючою була постановка «Тарас Бульба» режисера Євгена Головатюк на Хортиці разом з кінним театром. Я грала панночку-польку і за задумом режисера одна зі сцен була основана на тому, що ми спілкуємося верхи на конях, а потім моя героїня вилітає зі сцени галопом на мерині. Ми навчалися верхової їзди майже пів року. Ходили в поле за конями, чистили їх, одягали збрую і тільки потім сідали на них верхи. Навчав нас заслужений артист України Олег Григорьєв.
Досьогодні думаю, як так легко все вийшло, просто немов все життя ходили в поле за кіньми, а вони відгукувалися до нас… Думаю, це завдяки тому, що мені віддали, як героїні, найкращого коня одного з провідних акторів кінного театру, каскадера Андрія Терещенка. Згадуємо цей час, як незабутній і світлий. Хоча пара падінь з коня все-таки були, але з іншого, не з мого сценічного.
А наостанок хотіла б сказати так, як говорила, коли Іван Федоров вручав мені відзнаку заслуженої артистки — пишаюся тим, що у моєму почесному званні є слово Україна, дякую за це нашим ЗСУ.
Ми писали, що 13 червня у театрі імені Магара відбулась прем’єра сучасної французької комедії «П’ятниця 13» за Жан-П’єра Мартінеса і Наталія Зубик розповіла zprz.city про свою роль у цій прем’єрі, а також про те, на щоб вона витратила гроші, якби виграла велику суму у лотерею.
Фото надані Наталією Зубик, Вячеслава Лавринця та з архіву zprz.city
