Про стратегію, навчання, роботу ППО та бойові будні 39-го полку на Запоріжжі
Українське небо сьогодні охороняють сотні захисників. Їхня робота майже непомітна для пересічних людей, але від цього не менш важлива: саме вони забезпечують знищення ворожих цілей і захист наших міст.
Успішна робота української ППО — це не лише сучасна техніка, а й фахові, добре підготовлені люди. І за кожним знищенням стоїть чітка координація, досвід і тренування.
Ми поспілкувалися з капітаном Іваном Мальцевим, командиром 6-ї зенітно-ракетної батареї 39-го зенітно-ракетного полку, який зараз знаходиться на Запорізькому напрямку. Він розповів про службу, підготовку операторів та щоденні виклики на фронті.
— Розкажіть, чим саме займається ваш підрозділ?
— Ми здійснюємо прикриття підрозділів сухопутних військ, а також об’єктів критичної інфраструктури та надважливих об’єктів держави — заводів, фабрик, підстанцій, електростанцій. Там, де можемо розгорнути повноцінну систему протиповітряної оборони, ми займаємо позиції і несемо чергування. Залежно від обстановки можемо брати участь у загальновійськових операціях або стаціонарно прикривати повітряний простір.
— Якими засобами ви прикриваєте ці об’єкти?
— За допомогою зенітних ракетних комплексів «Оса» і різних переносних комплексів. Основне завдання — знищення розвідки повітряного противника, передусім безпілотників: Орлан-10, Суперкам, Зала. Підрозділи, які озброєні стрілецькою зброєю, працюють по менших БПЛА, таких як Ланцет і Молнія.
Ми можемо працювати по всіх типах цілей, хоча з різною ефективністю. І самовіддача військовослужбовців тут на найвищому рівні. Є цілі, для яких спершу не розроблялися спеціальні комплекси, але ми їх знищуємо.
— Чи з’являються нові типи безпілотників у ворога?
— В принципі, росіяни з самого початку повномасштабного вторгнення масштабують свої розробки. Якщо на початку війни Орлан-10 з’являвся нечасто, то зараз після знищення одного одразу прилітає наступний. У них багато ударних дронів, які створюють загрозу.
Наприклад, Ланцет працює по комплексах, радіолокаційних станціях та стаціонарних об’єктах. Вони роблять дешевші БПЛА, такі як Молнія, і навіть можуть з фанери «зліпити» дрон, який несе два кілограми тротилу.
Я недавно перевіряв свій сектор відповідальності, здійснював об’їзд позицій — і прилетів дрон. Я подумав, що це щось «серйозне». Але коли ми дійшли до місця, виявилося, що це просто «сміття»: гайки, болти і плата керування, які мали нанести якусь шкоду. Слава Богу, не попали. Але вони можуть буквально з фанери зробити конструкцію, а вона летить, відволікає наші комплекси, поки серйозніший БПЛА працює десь на іншому напрямку.
Ми змушені розставляти пріоритети: по чому працюємо, а що можна ігнорувати, якщо це летить над пустирем. Але якщо дрон з’являється над нашими підрозділами чи об’єктами прикриття — одразу реагуємо.
— Як ви оцінюєте технічний рівень російських дронів?
— Орлан-10, Суперкам, Зала — успішні комплекси, які дошкуляють, але їх можна знищувати. Вони коригують удари артилерії та авіації, і якщо ми «закриємо їм очі», бомби падають не по об’єктах, а по полях.
Я бачив, як завдяки нашому РЕБу КАБи в реальному часі відхилялися від своєї траєкторії і падали в поле. Це приклад того, що прикриття — це комплексна робота. Якщо ми знищуємо коригувальника, літак може скинути бомбу, але вона просто не потрапляє в ціль. І це заслуга підрозділів, які знаходяться біля Запоріжжя і прикривають наші об’єкти.
— Розкажіть про ваш шлях у війську.
— Я кадровий офіцер, закінчив Луганський військовий ліцей, потім університет за спеціальністю «Управління діючими підрозділами ППО». За розподілом потрапив у 39-й зенітно-ракетний полк.
Виконував завдання в АТО та ООС у Луганській та Донецькій областях. В Ізюмі отримав поранення — довго відновлювався. Після цього морально важко було знаходитись у ППД, бо я все життя звик до активної служби.
ВЛК хотіла мене списувати, але я просив дати мені залишитися у війську. Мені зробили обмежено придатним, і я продовжував виконувати завдання та навчати людей. Потім повторна ВЛК визнала, що я готовий до бойових завдань, і я вирушив на Запорізький напрямок.
— З дитинства хотіли бути військовим?
— Та ні, я в цьому плані не приклад. Я навчався в школі, займався спортом, довго займався футболом, але м’яко кажучи, розбещений був, недисциплінований. Прийшов момент у житті, коли просто не було вибору. Мене навіть у 10 клас не хотіли брати, бо все місто знало, хто такий Іван. І батько від розпачу відправив мене у військовий ліцей.
Коли я вже дорослим став, то зрозумів, що ліцей — це не якась школа «для покарання», а нормальний серйозний заклад, куди багато людей хотіли потрапити.
— І що там було?
— Та нормальна конкуренція. На одне місце було десь п’ять людей із ста двадцяти місць. І там люди давали взятки, щоб «залетіти», а я туди пішов, бо батько направив.
І вже там прийняв рішення: якщо я юнацькі роки віддаю службі, то я хочу це робити серйозно. Бо перебування там фактично нічим не відрізнялося від строкової служби.
Я в 15 років вже стріляв з автомата, ходив строєм, відпрацьовували прийоми на полігонах, була посилена військово-фізична підготовка.
Батьки прийняли правильне рішення. Ліцей зробив головне — привив дисципліну.
— Після ліцею ви вже свідомо вступали?
— Так. Пам’ятаю, як ми, випускники, стояли, розмовляли. Дехто йшов у Луганський педуніверситет, хтось у машинобудівельний. А я думав: «Два роки я тут мив плац, їздив додому раз на тиждень, в полях бігав, по пояс у снігу… І що? Щоб тепер поїхати в цивільний університет? Ні, дякую». Тоді прийняв рішення: якщо вперед, то вперед.
Хотів бути льотчиком. Але по фізичному здоров’ю не вийшло — вестибулярний апарат не дуже. Офіцер нас супроводжував і назвав, хто пройшов, хто не пройшов. Спочатку я засмутився, а він каже: «Та що ти, не розслабляйся. Сам не літаєш — і іншим не давай». І я пішов на факультет протиповітряної оборони.
Тобто, я не «народився в формі, дайте мені автомат». Все відбувалося поступово. Але головне — робив це не даремно. Я свідомо обирав по честі, по совісті, старався робити все від себе залежне, щоб виконувати завдання на сильному рівні.
— Тобто, ви з Луганщини і застали всі ці події 2014 року?. Що тоді відбувалося?
— Так, в 2014 році застав ті часи, коли з’явилися ці «зелені чоловічки». Сім’ї довелося виїжджати, збирати все майно. До війни батько заробляв гарні гроші, але коли почалася війна, перестали платити, почався рекет, і люди просто не могли нормально працювати. Ми були змушені будувати життя з нуля.
Думаю, Запоріжжя відчуло, що таке — потік переселенців. Люди приїжджають із окупованих територій і починають все спочатку. Це дуже важко. Іноді таким людям потрібна більша підтримка, ніж є зараз. Звичайні робітники, які чесно працювали — вчителі, лікарі, просто люди — опинилися розкидані по всій країні. Держава, мені здається, у цьому напрямку недопрацьовує.
Моя родина теж переселенці — я, дружина, діти. Відчуваємо, що підтримки бракує. В армії забезпечення нормальне, але поза службою важко: нікого немає поруч, щоб хтось посидів з дітьми. Батьки в Німеччині, а брат і сестра — на окупованій території. Це покоління, яке ще маленькими дітьми застало окупацію 2014 року — і це трагедія.
Доволі часто лунають гасла, що на сході якісь «не такі українці». Але я бачив на власні очі, що це не так — коли в Ізюмі я отримав поранення, нас з-під завалів діставали не військові, а звичайні українці. Вони прибігли, побачили авіаудар, витягали з підвалу не тільки мене, а всю батарею, завантажували в ЗІЛ і доправляли на евакуацію. Це звичайні люди, українці.
В цілому я вважаю, що ми, як народ, повинні бути сплочені. Так, є проблеми, є бюрократія, різні конфлікти, але якщо не буде країни — не буде нічого. Люди часто забувають, що війна поряд, що всього за 30 км хтось гине щодня. Кожна людина повинна це усвідомлювати, але з того що я бачу — багатьом бракує емпатії.
— Розкажіть про вашу службу у 39-му полку.
— Перші Орлан-10 збивав в складі обслуги — це командна робота, успіх і невдача розподіляються на всіх. Потім командування звернуло на мене увагу і призначило командиром батареї.
Я дуже вдячний, що служу саме тут. Мені подобається, як підрозділ змінюється, пріоритети — не тільки виконання завдань, а й підтримка людей.
Чим більше простору для дій, тим комфортніше виконувати завдання. Начальник обслуги сам вирішує, коли виїхати на позицію чи як поставити техніку — головне, щоб стояв в тому районі, який дали. Але він сам визначає деталі. Це підвищує ефективність і моральний стан особового складу.
Це в радянські часи було зовсім по-іншому. В «совєтській» армії була жорстка доктрина: тобі кажуть, що робити — ти робиш, солдат не повинен думати, бо думати не треба, «роби, як сказали». А насправді солдат повинен думати постійно. Чим більше думає, тим більше шансів залишитися живим і добре виконати завдання. Солдат — не баран, це людина, нічим не гірша за мене. Просто різниця в рівні фаховості.
Якщо треба, я, як командир батареї, можу полізти, крутити ключем двигун, міняти колеса — все, що треба. І люди це повинні відчувати. У нас у полку сім командирів батарей. Командир дивізіону теж може залізти в машину і все зробити. Це як запобіжник: командир не повинен бути «космонавтом», який не розуміє, що відбувається на землі. Якщо він не знає, що роблять солдати, це поганий командир.
Коли я і мої командири батарей ставимо завдання: поміняти паливний фільтр турбіни, вони розуміють, що це таке. Вони знають, скільки часу реально це займає, а не по книжці. І вони не чіпають людей зайвий раз. Навіть коли йде переведення машини в бойове положення — це займає час. Але наші командири розуміють реальність. У книжці може бути 5 хвилин, а на практиці — більше часу.
І ще важливо, що командири розуміють, про що говорить підлеглий. Солдат не може обдурити командира, бо командир все пройшов сам. У нас у полку така підготовка, що всі знають, як працювати «на землі». І завдяки цьому підрозділи навчені, бо виконують завдання на нормальному рівні. Результати говорять самі за себе.
— А як ви самі справляєтеся з моральним тиском війни?
— У кожного своя мотивація. На початку війни це був шок. Я не якийсь загартований воїн, я звичайна людина. Моя головна думка була — виконати завдання і зберегти людей живими.
Мене підтримувало те, що я повинен повернути додому всіх своїх людей. Плюс у мене тоді народився син, незадовго до повномасштабного вторгнення. Між виконанням завдань я дивився на його фото, які надсилала дружина, і це давало сили.
У підрозділі кожен знаходить мотивацію по-різному: хтось воює за дім, хтось за сім’ю, хтось за дівчину, хтось за район, який розвалили літаки й артилерія. Війна торкнулася всіх. Мотивація у кожного своя, і без неї ніяк.
— Що допомагає залишатися у психологічному балансі і виконувати завдання?
— По-перше, адаптація — людина звикає до обстановки. По-друге, сім’я. Коли знаєш, що вдома близькі в безпеці, це дає промінь сили. В нашому полку командири завжди йдуть на зустріч. Якщо є сімейні проблеми — людина може повернутися додому на якийсь час, побачити дітей, дружину, і тоді ефективно виконувати завдання.
— А як щодо вашої роботи з виявлення та збивання цілей? Це складно? Треба мати якийсь талант?
— Я бачив таке, називається «чуйка». Інколи це генетично, як в деяких козаків, які без підготовки стріляли і влучали в ціль. В машині є оператор, який відповідає за виявлення повітряної цілі. Це як голку в сіні знайти — різні ознаки можуть маскувати ціль. Є оператори, які через постійні тренування починають чітко бачити і доповідають точно. А є такі, які садяться — і одразу відрізняють справжні цілі від «мотлоху» і все чітко доповідають.
Звісно, є базова підготовка оператора — 3 місяці, але реальний досвід дає тільки бойова обстановка. Сидиш у машині, 5 людей у складі, і розумієш: якщо зараз не знайдеш ціль, вона знайде тебе. Навантаження величезне, і морально-психологічно важко.
Навчання відбувається постійно. Коли люди не зайняті, я можу поставити якесь питання, над яким треба подумати. Всі командири підрозділів це роблять. Іноді навпаки, прийдуть до мене, щось спитають і я вже сиджу і думаю. Я буду тільки радий, якщо в мене сержанти знатимуть комплекс краще за мене: я б тягнувся за ними і розвивався.
— Пам’ятаєте першу збиту ціль?
— Так, це було вже під час повномасштабки, бо в Операції об’єднаних сил ми не здійснювали застосування по тим чи іншим причинам. Ми просто контролювали, що ворог не виконує домовленості, і про це доповідали. А от вже коли дали «повний газ», почали збивати.
Перша ціль — Орлан 10. У мене було три досвідчених людини і один юнак. Коли я виліз з машини після виконання завдання, я просто перехрестився і сказав: слава Богу — всі живі, здорові, все чітко. Мені тоді було 25, я молодий, але відповідальність за людей не давала куражитись. Механік-водій — йому 55 років, оператор — дорослий дядько, всі теж реагували спокійно. А наш юнак вибіг і радів так, ніби він маленьких хлопчик і йому на Новий рік подарували ялинку. Але в усіх була радість.
Якщо зараз спитати будь-кого в нашому підрозділі: «Коли знищуєш ціль, що відчуваєш?» — він скаже: задоволення, але не кураж. Кураж, думаю, буде, якщо хтось літак зіб’є. А в буденній роботі — це просто робота: збив, змінив позицію, замаскувався, доповів — і все, завдання виконано.
— Ваш підрозділ виконує дуже важливу роботу, але вона майже не помітна для пересічних людей.
— Ми не розказуємо, що ми якісь «воїни світла». ППО — один із пріоритетів для ворога. На початку повномасштабного вторгнення ворог бив саме по ППО, по складах. Нам просто не можна сильно афішувати роботу, щоб зберегти людей. Але робота є.
І люди, коли прокидаються після повітряних тривог, і в звітах Повітряних сил, бачать знищені цілі — в цій статистиці дуже велика доля таких полків, як наш.
Тож, робота важлива, вона потрібна державі, а нам — потрібні люди, щоб якісно її виконувати. Підготуємо, навчимо — і людина буде виконувати завдання з гідністю.
Це якийсь міф, що якщо ти без досвіду, тебе одразу кинуть на завдання без підготовки. Командири відповідають за результат, за підготовку підрозділу, за бойову готовність, тому це навіть нелогічно — відправляти на завдання непідготовлену людину. Навчання, практика, досвід — все. І тільки так можна працювати ефективно.
Раніше ми розповідали, як бійці 39-го полку знищують ворожі безпілотники на Запоріжжі за допомогою дронів-перехоплювачів.
