Немає вже ні тих щук, ні сну на печі, ні навіть справжніх зим
Між дитячими забавами тепер і в першій половині XX століття – прірва. І не лише тому, що зараз гаджети і розважальні центри, а тоді корови, свині і навколишня природа.
Читайте також: Чорна зима — 55 років тому запоріжці пережили природний армагеддон
Нині зима, яка дедалі більше нагадує осінь, не надто впливає на дозвілля юних блогерів і ютуберів. А років дев’яносто тому прихід зими означав кардинальні зміни в дитячих розвагах.
Як це було, дізнаємося зі слів очевидця. Причому слів, записаних на папері. Ідеться про мемуари Івана Швеця, котрий народився 1929 року на околиці села Балки Василівського району Запорізької області і там же – край наших славнозвісних плавнів – минуло його дитинство.
Читайте також: Біла та пухнаста: якою була зима в Запоріжжі 60 років тому — фото
Мемуари Івана Петровича люб’язно надав редакції його племінник запоріжець Олексій Швець. Ми вже не раз подавали фрагменти тих, можна сказати, раритетних спогадів (добірка посилань – у кінці цієї публікації. Передовсім радимо записки про різдвяні свята, адже різдвяна феєрія дарувала найяскравіші новорічні враження тодішній дітворі).
А для сьогоднішньої подачі ми вибрали уривки, де йдеться про зими на Запоріжжі 1930-1940-х років (і навіть давніші – там, де автор наводить спомин свого батька). Ті зими уже нічим не схожі на наші.
Отже, розповідь про дитинство земляків із Запорізької області — Івана Петровича Швеця та його ровесників, котрим тепер було би під сто років. Розповідь, записана самим Іваном Петровичем.
Спогади, які залишив нам Іван Швець про свої дитячі роки (фрагмент)
«Перед зимою вся природа ніби зіщулилася, згорнулася, одягла на себе щось тепле, прихоплене з літа, і [перебуває] в очікуванні».
***
«Холодно взимку, багато снігу наносить. Батько зв’язав рогожі з осоки та соломи, підвішуємо на зовнішньому боці вікон та ще й обаполом щільно підпираємо, щоб не піддувало».
А це 2025 рік у Запоріжжі. Торгівля саночками посеред зими вже виглядає хіба що даниною традиції. Ціна релікта, до речі, 700 гривень
«За садибою [мого діда] був провулок з крутим спуском і дорогою, що вела на кладовище. Перед цим спуском над самою дорогою жив колись Онисько Заєць. Намучившись під час великого голоду, він покинув домівку ще в 1920-ті роки і поїхав до Магдалинівки. Будинок розвалився, а на його подвір’ї збудував хату Андрій Іванович Бондаренко. Але й надалі якщо десь у розмові згадували провулок […] з крутим спуском, то [за звичкою] мали на увазі провулок Ониська Зайця.
1942 року він повернувся, […] збудували йому дім за німців, а потім, після звільнення, він знову виїхав.
Так от, на цьому крутому спуску взимку ми любили кататися на санчатах, сідаючи в одні санки [по кілька дітей зразу]».
Ретроприкраса на ялинку: хлопчик на санчатах
«Мені батько [народився 1901 року] розповідав, що й вони каталися — тільки не на санках, а на «громаках». Це невелика заввишки, але простора всередині діжка, виліплена з коров’ячого кізяка та заморожена.
І от сідаєш у неї, хтось підштовхне — і мчиш з Ониськової гори спуском, обертаючись [разом з «громаками»]».
Прадідами цих модерних саней, виявляється, були громаки з кізяка. Даремно смієтеся – якщо виліпити посудину з такого екзотичного матеріалу, а потім добре полити її водою, щоб замерзла, то ця льодянка ще й дасть фору у швидкості просунутим тюбінгам
«Спимо на печі втрьох – я з [братами] Петею та Васею. Прокидаюся рано і лізу через комин (димохід), щоби бачити маму. Вона помічає мене і знає, що мені треба. Відрізає шматочок хліба і кидає мені. Якщо не йду до школи, то поїм — і спати. Батько знає [про хліб на піч], бурчить на маму, мама мовчить».
«На печі». Картина запорізького художника Григорія Мацегори
«Узимку часто по обіді лягали спати, а, виспавшись, ішли на вечірні забавки. У негоду лягали спати рано чи просто сидимо у темряві і ведемо розмови на різні теми — звичайно, тільки з мамою».
«Засніжені хати». Картина Петра Левченка
«Рано-вранці, коли ще темно, я чую, спускаючись з печі, як батько шкребе лопатою. Це він відкидає сніг, що засипав за ніч доріжку [від дому на вулицю].
Іду до школи, на пагорбі вже є сліди учнів, що проходили тут, і їхньої спроби зробити на спуску слизьку доріжку».
Журнал «Піонерія». 1934 рік
«Сувора і сніжна зима замикала мене в хаті — окрім уроків, читання книг та яких-небудь забавних оповідок від мами у пізні вечори я більше нічим не міг займатися через економію гасу».
Читайте також: Балувані фотографи: цього дня 60 років тому Запоріжжя мало казковий вигляд — чому
«Тепер немає вже й того невеликого спуску до наших дощаних воріт, які змайстрував батько. […] Узимку [цей спуск] був для мене втіхою за першого снігопаду з морозом, щоб на черевиках покататися на ньому. Там я і вчився кататися на ковзанах».
***
«Підслідивши, коли батько піде кудись із дому, я брав ковзани з приготовленими мотузками, взував чоботи і прив’язував до них ці «аксесуари», навчившись від [старшого] брата Петі. Їздити на ковзанах я наловчився швидко і завжди взимку намагався використати вільний час для прогулянки на них навіть по втоптаних снігових доріжках».
Колись ковзани прив’язували до взуття. А ще дітлахам робили ковзани з дощечок, до яких знизу замість леза приладнували дріт
«[Під час німецько-радянської війни] школи були закриті, а деякі батьки і не намагалися вчити дітей. Тому взимку, майже до самого потепління і початку [весняних] сезонних робіт, наша молодь по неділях та і в будні, якщо вільна від домашніх клопотів, каталася на саморобних санчатах.
А на відкритому льоду озер, ще не вкритому снігом, уся молодь виходила кататися на ковзанах.
Часто влаштовували перегони на ковзанах або з довбнями ганялися за підлідною рибою, щоб заглушити її».
Московський журнал «Пионер» (не плутати з часописом «Піонерія», що виходив в Україні) 1950 року радив підліткам зробити вправу «пістолетик». Біс його знає, як таке утнути на ковзанах
«На початку зими (і весни також) калюжі та невеликі струмки [у першій половині дня] ще скуті нічним морозцем, поблискують у променях вранішнього сонця. […] Якщо мені не йти до школи, надягаю ковзани й рушаю на вулицю. Там точно є калюжі, вкриті льодом після [учорашнього] денного танення снігу.
На ковзанах їду (де є можливість), а подекуди переходжу окремі ділянки дороги і дістаюся двору Пилипа Батрака. Звідси я починаю свій спуск схилом по центру струмка [він замерзає вночі, а коли пригріє денне сонце, то стікає]. Я набираю швидкість, часто пригальмовуючи. І все ж розгін такий, що треба пильнувати, аби на шляху не трапився якийся камінь чи інша перешкода, котру не зможу об’їхати на такій швидкості.
Відчуваю я таку насолоду, доїхавши до самого низу, до містка! А потім, якщо не їду кататися на протоку, навпаки — неприємна перспектива так далеко підніматися».
Читайте також: Любов до фінтів — чим замінили День закоханих у Запоріжжі 1965 року
«З настанням морозів ми часто каталися на льоду […]. Нагостривши ковзани, молодь [як малеча, так і юнацтво] виходила на кригу протоки Підпільня – найзручніше місце для катання. Це була велика насолода. Цілий день, не знімаючи ковзани, ганяли ми й по інших озерах».
Трішки дорослого ретроглянцю. Тренди сезону зима-1935
«А надто цікаво було, поки лід ще світлий, без снігу. Усе під льодом видно, навіть рух риби. Тож ми взялися полювати на неї глушінням.
Найбільш вразливими до глушіння були плотва і дрібна щука. Глушили довбнями. Це невеликий брусок діаметром приблизно десять і більше сантиметрів з видовбаним посередині отвором і закріпленим у ньому держаком».
Так виглядав інструмент з колоритною назвою довбня
«Якщо вдарити такою довбнею по тонкому льоду, то лунає гучний звук спрямованої дії, а лід від удару тріскається і між тріщин видно красиві світло-сині переливи — це називається селезнем. Якщо від удару немає селезня або, приклавши велику силу, пробити кригу – це порожній удар, рибу не заглушиш.
Після удару, якщо риба потрапила в цю зону, вона одразу перевертається і на короткий час лишається в такому стані. Якщо її не брати, пробивши кригу, то риба оживає і втікає.
А от донну рибу, яка знаходиться біля берега в мулі — карася, лина — важко заглушити. Для цього потрібно мати сильний удар […].
Якщо лід [став непрозорим] від снігу, що випав, а потім розтанув, то доводилося глушити наосліп — тобто ударів завдавали навмання. Якщо риба потрапляє під удар, вона відразу ж перевертається набік, просвічуючись через кригу».
Читайте також: Лижі не їдуть: що було не так з політикою в радянському Запоріжжі (спойлер: усе)
«Одного ясного дня ми каталися з глушилками [по льоду протоки] Підпільні, заїжджаючи на протоку між Підпільнею та Кузьминським лиманом. Тут під кригою на глибині приблизно один метр стояли великі щуки на самому дні. Яскраво у воді проглядали їхні смугасті спини. Але [проблема] була в тому, що вони ніяк не хотіли підніматися […], хоча ми безупинно гупали по льоду.
Усе-таки ми достукалися і деякі [щуки] прокинулися, спливли догори, а ми почали за ними ганятися. Однак безрезультатно. Вочевидь, сила звуку була недостатньою. Хлопці почали роз’їжджатися — [туди], де збиралися зграйки плотви.
У цей час надбережжям ішов наш батько з товаришем. Я покликав його і поремствував, що ніяк не заглушимо [щук]. Він сказав, аби шукали щук під берегом, оскільки вони зазвичай від звуку ховаються.
Вигнали одну велику щуку і скільки не ганяли її всією ватагою, однак не заглушили.
Вона підпливла до берега вже навіть майже […] без швидкості. Батько плішнею прорубав тихенько над цією щукою лід і плішнею ж придавив її в мул. Довелося ще більше прорубати лід, аби витягнути рибину. Після цього я з батьком пішов додому».
Читайте також: Шведська погода: запоріжці XX століття дивують нас своїми зимовими справами
«Я, бувало, ще до сніданку тишком подам мамі знак (щоб не бачив батько), аби вона мені подала на піч шматочок хліба. Але батько дізнається про це, побачивши потім мій [скромний] апетит за столом, і зробить матері зауваження, щоб до сніданку не годувала мене».
***
«Зимовий сніданок (я вже підріс) — їжа проста: картопля у шкірці, риба в’ялена (судак, щука чи окунь, розпарені на картоплі при варінні), сало, молоко.
В обід борщ з м’ясом, зазвичай щось молочне, пироги чи оладки, компот».
***
«Топити [піч] мама рано встає — треба готувати [страви] на цілий день, а ще раз на тиждень випічка хліба. До того ж, у понеділок рано батька в плавні виряджати, слід зготувати щось на тиждень [батько працював у рибколгоспі і зазвичай вирушав у плавні до суботи чи неділі]. Та й [для тепла] піч має бути добре бути натопленою.
Не проспати б матері, коли треті півні проспівають. А якщо прозіваєш, то дивися: [якщо] в когось вогонь [уже світиться], значить, скоро світатиме».
«Зимовий ранок». Картина Григорія Мацегори
«З початком зими [під час німецької окупації] робота в колгоспі не переривалася. […] Молотили просо катками, сортували зерно, заготовляли деревину для будівництва.
Підліткова молодь, на яку лягав основний тягар робіт, на початку зими виїжджала в ліс до Дніпра [очевидно, на заготівлю деревини]. На возах переправлялися […] через Конку на ділянці, де ця річка обміліла. А згодом через сковану кригою Конку настилали полову і поливали водою, щоб по такій дорозі не ковзали кінські копита.
Цей період важкої праці припав на воєнні та післявоєнні роки».
Читайте також: Льодовиковий період: як у минулому столітті в Запоріжжі торгували холодом
«А короткої днини найважче було мамі. Піднімалася вона, як заспівають треті півні. А якщо [має бути] випічка хліба, то ще й раніше. А, крім того, в інші дні вона випікала і подові пироги, і оладки до сніданку. І все треба встигнути.
Особливо вона клопоталася вже з вечора, коли батькові треба було рано йти у плавні.
Це коли ще достаток був. А потім…
Горить-топиться піч, щоби хоч обігріти наші голодні та холодні душі. Зношеним ганчір’ям та взуттям зігріваємо себе».
«Рідні домівки». Картина Олега Шупляка
«Зимової пори [у голодні часи] натопимо піч та накидаємо в попіл кілька штук білого буряка, а потім, коли спечуться, дістаємо і з коржиками їмо. Коли не вистачало вже цукрових буряків, то вживали й інші сорти».
Фото автора, violity.com, goodhouse.com.ua, facebook.com, meshok.net
Титульна ілюстрація: малюнок з журналу «Пионер» (фрагмент). 1932 рік
Попередні публікації спогадів Івана Швеця
Замучились пил ковтати – як голодні колгоспники їздили на машинах по Запорізькій області
Хоч фашистам жалуйся – як калмики кривдили дітей на Запоріжжі під час Другої світової війни
Усіх на фронт, на передову – як проводили мобілізацію на Запоріжжі під час Другої світової війни
Російські «добровольці» колись нагрянули і в Запорізьку область – що вони тут робили
Молодший брат: відомий запоріжець дивом вижив серед голоду й бомбардувань
Коли діди були малими: як щедрували на Запоріжжі майже 100 років тому
Без грошей: пригоди колишнього абітурієнта на Запоріжжі сьогодні шокують
Каховська ГЕС зруйнована. А що було, коли підірвали Дніпрогес 82 роки тому? Свідчить очевидець
Історія повторюється? Як проводили евакуацію на Запоріжжі у Другу світову
Народний історик записав: як у запорізькому селі дуріли корови
Народний історик записав: як у запорізькому селі колгоспом поминали померлих
