У фаворі – німецька мова і рукоприкладство, а навчання після четвертого класу стало зайвим
1 вересня – особлива дата для кожного з нас. Цього дня ми йшли (поклавши руку на серце – нехотя) до школи. Хтось — до радянської, хтось – до української, а герой цієї публікації – ще й до пронімецької за часів нацистського режиму.
Читайте також: Обов’язковою була лише початкова освіта — як працювали запорізькі школи під час окупації
Наші постійні читачі напевно знайомі зі спогадами Івана Петровича Швеця (посилання на них знайдете насамкінець допису). Іван Петрович народився 1929 року у Василівському районі. Офіційно його рідне село називалося Єлизаветівка, по-народному – Больбатова, а фактично це була околиця більшого села Балки.
Шкільні роки Івана Швеця припали зокрема й на пору німецької окупації. Яке тоді було навчання, він не раз згадав у своїх мемуарах. Тож 1 вересня – добра нагода оприлюднити ці свідчення.
Доживши до зрілих літ, Іван Швець написав спогади про своє дитинство, які стали сторінкою історії запорізького краю. Зараз ці спогади знаходяться у його племінника Олексія Швеця, з чийого дозволу ми публікуємо фрагменти споминів
До революції
«У нашому селі Больбатова стояла школа, збудована ще в XIX столітті. Це була одноповерхова цегляна будівля з присадибною ділянкою, з невеликим садом та з малою хаткою для директора школи. Школа мала два приміщення-класи, розділені розсувними перегородками, невелике приміщення під бібліотеку і таке ж саме під канцелярію.
Вона раніше вважалася церковнопарафіяльною і з розповіді місцевих жителів у ній колись навчалися дві групи. З перемогою революції стало 4 класи – перша та друга зміни».
Старовинна будівля в селі Балки. Імовірно, колишнє земське училище або дореволюційна школа. Фото 2012 року.
До німецько-радянської війни
«У школі навчалися не лише мешканці Больбатови, а й […] з ближніх хат села Балки. Ми жили практично поряд зі школою і вона для мене була в дитинстві не лише храмом пізнань, а й радістю того довоєнного життя».
* * *
«Готуючись до школи, я старався навчитися читати і писати. Коли [старший брат] Петя приходив додому і починав учити уроки, я завжди слухав і намагався запам’ятати.
У ті дитячі роки в мене була хороша пам’ять, і вірші, які вчив Петя, я, слухаючи його, запам’ятовував швидше, ніж він. Це дуже подобалося батькові, він брав мене з собою в контру, я там розповідав вірші і мене бухгалтер Коваленко нагороджував олівцем або ж пером».
Читайте також: У Запорізькому районі скоро відкриють підземну школу з «родзинкою» — фото, відео
«Закінчивши 4 класи у своїй школі, я почав ходити до Балківської середньої школи за 4 кілометри від дому. Я зі смутком згадую ті шкільні роки щастя, яке давно минулося, тих учителів, що давно вже пішли від нас, але добра пам’ять про них збереглася на все життя».
* * *
«1940 року я почав учитися в п’ятому класі Балківської середньої школи – у центрі села. Корпуси [школи] стояли в нижній та верхній частинах центру. Наші п’яті та шості класи знаходилися в нижній частині.
Молоді було багато з різних кінців села, яке на той час простягалося на 7 кілометрів і складалося з 12 колгоспів. Ходили ми до школи […] веселою […] компанією молоді нашого колгоспу. Молодь тоді часто групувалася за колгоспами».
* * *
«Я досі пам’ятаю майже всіх учителів. У початковій школі мій перший учитель Микола Павлович Сенюк – помер від тяжкого поранення і похований у місті Тулі 1941 року.
Петро Юхимович – українська мова,
Марія Георгіївна – географія,
Іван Юхимович Шатало – загинув,
Марія Олексіївна Плошинська – класна керівниця,
Олесь Трохимович Кулик – географія – загинув,
Анастасія Юріївна – російська мова,
Галина Андріївна Устименко – математика,
Онисій Артемович Дунаєнко — фізика,
Артур Якович – німецька мова,
Семен Тихонович Волошин – воєнрук (5 клас),
Іван Костянтинович Москаленко – воєнрук (7 клас),
Михайло Тимофійович Степаненко – зоологія».
Стенд, присвячений розвитку освіти в селі Балки, у тамтешньому історико-краєзнавчому музеї
«Минула [пора] сталінських репресій 1937 року. Важкою небезпечною грозою прогриміли [репресії] над головами тремтячих людей. Заклеїли в навчальних книгах видатних керівників партії та народу Косіора, Блюхера, Єжова та інших».
* * *
«1940 року [очевидно, помилка — 1941?] я закінчив 5-й клас Балківської середньої школи. За час навчання дуже багато говорили про підготовку до війни».
На початку війни
«1 вересня [1941 року] я пішов до школи, оскільки школа таки працювала – з надією на майбутнє. По середині дороги з’явилися невеличкі пагорби зі встромленим розлогим гіллям. Їх охороняли мобілізовані вчителі з винищувального батальйону. На запитання, що там зарито, учителі відповідали: протитанкові міни.
За кілька днів школи закрили і ми зрозуміли: фронт уже десь недалеко».
* * *
«Фронт усе ближче підходив до нас. Наші школи припинили заняття. Я тоді навчався вже у шостому класі. Багатьох учителів мобілізували до винищувального батальйону».
В окупації
«Відкрили школу, поки лише до сьомого класу. Заняття почалися не в тій будівлі, де ми навчалися раніше в п’ятому класі, а в іншому, біля церкви. Там, кажуть, раніше знаходилася церковнопарафіяльна школа».
* * *
«1942 року я після перерви пішов знову до школи, у 6-й клас. Школа тепер стала семирічкою, оскільки восьмий, дев’ятий і десятий класи німцями були скасовані».
* * *
«Учнів було багато, з усього села навчалися в цій школі. […] Я вчився у 6-В класі, мій приятель з нашого колгоспу Бондаренко Олександр — у 6-А класі.
Звісно, керували школою вищі чини, віддані німецькій владі – хто, можливо, за бажанням, а більше, звичайно, [вимушено]. Адже я не думаю, щоб кожен ставленик був противником самостійності України як держави».
* * *
«Частина вчителів […] залишилася та ж сама, що навчала нас у п’ятому класі. Це Устименко Галина Андріївна, Дунаєнко Онисій Артемович, Пензій Георгій Тарасович.
Частину вчителів, які належали до винищувального батальйону, було розстріляно».
* * *
«Російська мова [як навчальний предмет] була скасована, а всі фрази та заклики, що вихваляли радянську владу, [у підручниках] були заклеєні».
Читайте також: Вибиті двері та розбиті вікна — бібліотека та школа постраждали від масованої атаки по Запоріжжю (фото, відео)
«Учителькою співів стала донька священика. У попередніх класах предмету співи не було, а тепер ми – навіть уже в шостому класі – […] почали вивчати співи. Стали розучувати якісь нові пісні, які я до цього не чув.
Учителька дуже суворо ставилася до учнів, хоча порушників дисципліни на уроках майже не було. Хлопці казали, що в її присутності навіть кашлянути заборонялося.
Ми розучували пісні, одну з яких трохи пам’ятаю».
— З метою всебічного розвитку дитини в початкових школах […] звернено також увагу на фізичний і естетичний розвиток [учнів]; з цією метою викладатимуться там співи й ігри, — писала «Краматорська газета», що видавалася в 1942-43 роках у Донецькій області
«Школа знаходилася біля церкви, яку відкрили невдовзі після окупації. Учителі були ті самі, що й за радянської влади, тільки викладали здебільшого жінки. Було організовано три шостих класи, які охопили учнів з усіх Балок».
* * *
«Програми навчання залишилися довоєнні. Тільки російська мова була відсутньою для вивчення. Німецькій мові надавалося велике значення, хоча ми її і не любили, як зазвичай діти не люблять іноземної мови».
* * *
«Німецьку мову викладала Лідія Андріївна Білка – доволі норовлива жінка. Ми її дуже боялися, особливо після того, як вона дозволила собі рукоприкладство в паралельному 6-Б класі».
Оповідь про совісних людей у Німеччині з читанки для другого класу. Цей підручник видали в Полтаві 1942 року.
Заради справедливості зазначимо, що загалом читанка позбавлена ідеологічного забарвлення і містила відомості, які виховували любов до України (обкладинку цього підручника див. нижче)
«Німецькій мові приділялася особлива увага.
Дозволялося бити учнів за непослух.
Учителька [німецької мови] Білка Лідія Андріївна сильно побила Олефіренка, учня 6-А класу.
А в нашому класі, де був хуліганистий осередок, вона одному [з бешкетників] Свиридову пригрозила, що можуть з ним розправитися, як з його дядьком – комуністом, головою колгоспу. Після цього Свиридов покинув школу».
* * *
«Одного разу на урок [Лідія Андріївна] прийшла з німецьким офіцером у супроводі вівчарки. Офіцер сидів, слухав, а вона вела урок. Кожен тремтів, щоб не викликали його. На щастя, викликала тільки дівчат».
* * *
«З наближенням наших військ Лідія Андріївна змоталася з німцями. […]
Устигла втекти до Чехословаччини, там вийшла заміж, народила двох дочок і, якщо ще жива, то й зараз там спокійно проживає».
* * *
«1958 року доля звела мене з її матір’ю. […] Я купував у неї груші для посилки в Тулу. Мене зацікавила доля вчительки, але я не виказував, що дещо знаю про неї за часів окупації і наче [між іншим] запитав у матері про доньку.
Вона мені сказала, що Лідія Андріївна була з німцями евакуйована. Перемога застала її у Празі, там вона вийшла заміж за чеха, у неї двоє дітей – дівчатка.
Мати приносила наступного дня фото. Дочка запрошує її жити в Чехословаччині, але вона ніяк не може оформити документи.
Сама ж Лідія Андріївна приїжджала на побачення з матір’ю лише до Запоріжжя, там була їхня зустріч. Ближче до дому не дозволили, сказали: ми не можемо за неї поручитися».
Читайте також: Ще в одній запорізькій школі з’явилось укриття — як воно виглядає (фото)
«Уроки ботаніки вів Георгій Тарасович Пензій і здебільшого читав нам якісь релігійні оповідання про пташок. Після закриття школи він працював у нашому колгоспі агрономом. Не вдаватимуся до подробиць, але достеменно знаю, що отримав він від радянської влади строк 10 років як німецький контррозвідник».
* * *
«Узимку, майже до самого потепління і початку [весняних] сезонних робіт, наша молодь по неділях та і в будні, якщо вільна від домашніх клопотів, каталася на саморобних санчатах. [Адже] школи були закриті, а деякі батьки й не намагалися вчити дітей.
А на відкритому льоду озер, ще не вкритому снігом, уся молодь виходила кататися на ковзанах».
* * *
«У […] 1941-42 навчальному році учителем зоології був Пензій Георгій Тарасович. 1942 року шкільне навчання у 5-7 класах заборонили [про це нижче] і колишній мій учитель став працювати в нашому колгоспі агрономом. Його прислали з сільради, а над сільрадою відомо хто командував.
Ми одне одного знали як учитель і учень, я [пізніше] трудився на польових роботах і завжди дивувався, як може працювати агрономом учитель зоології, закінчивши вуз не за фахом.
Пам’ятаю добре, що коли він у нас проводив уроки, то читав книжку релігійного спрямування. Дещо й досі пам’ятаю з його читань.
[Достеменно] не знаю, але навряд чи розумівся він на сівозміні, роз’їжджаючи полем на однокінці [возі, розрахованому на одного коня]».
* * *
«[Десь так] 1959 року, у Василівці на станції, чекаючи на поїзд, я зустрів свою класну керівницю Плошинську Марію Олексіївну. Вона мені сказала, що була на суді свідком. Судили Пензія Георгія Тарасовича за службу в німецькій контррозвідці.
Виявляється, він закінчив короткострокові курси контррозвідника і після розформування школи був направлений до нашого колгоспу. Але я не впевнений, чи лише в нашому колгоспі він працював, чи, може, ще в кількох. Так, певно, німці зміцнювали свої тили».
Читайте також: Пакунок школяра 2025 — як отримати 5 000 грн на першокласника в Запоріжжі
«Директором у нас уже на початку 1942 року став Коновалов Йов Трохимович, заодно і викладач української мови. Жив він у школі, […] у будиночку для директорів. [Його сім’я] вже обзавелася конячкою і частенько я бачив його разом із сином Григорієм Йовичем, як вони виїжджали на свій город, на котрому робочої сили не вистачало».
* * *
«Не приховую, одного разу й мені дісталося від директора. Я сидів на задній парті з Шурком Бондаренком. Якось я щось відволікався і спочатку отримали ми попередження, а потім уже [директор] викликав до столу і, шльопнувши по обличчю, сказав: «Сідайте».
Читанка, видана у поруйнованій друкарні в Полтаві взимку 1942 року. Її автор – педагог і літератор Федір Пошивайло
«У ті часи окупації, особливо з 1942 року, великої ваги в Балках набула церква.
Ще коли я навчався у 6-му класі в будівлі коло храму, ми часто бігали мочитися під його стіну, бо єдиний туалет не міг пропустити стільки учнів.
Священик спочатку проганяв, соромив: «Що ж ви під божу церкву дзюрити ходите», а потім пішов до директора. Після цього вчителі виходили зі школи чергувати, а ми почали ходити далі за бугор».
* * *
«Пам’ятаю ще, коли помер батько мого товариша і [його сестри], котра викладала німецьку мову в інших класах чи була перекладачкою в комендатурі, то наших учнів організували рухатися в колоні з церковними хоругвами. Відчувалося, що влада міцніє, церква сприяє цьому».
* * *
«[Якось колаборанти з росії, що прислужувати німцям, украли у своїх хазяїв мішок з речами, принесли до хати, де жив автор спогадів, і сказали прикрити цей мішок].
Я обмер: адже це крадіжка, а вона в німців уважається найбільшим злочином.
Я не знав, що робити. Хотів піти до них і сказати, але в цей час під’їхала машина. Чутно тупіт ніг. Двері в прихожій трохи прочинені, чую розмову німців. Потім відчиняються двері й німець високого зросту, якийся такий здоровий, крикнув: «Матка!».
Я стояв біля скрині в прихожій і вже взяв підручник німецької мови, гукнув: «Мамо, тебе кличуть!».
А сам тим часом «вчу» рятівний вірш на повен голос: «Шонен фруглік ком дох ведер, лібен фруглік ком дох вальд…» («Прекрасна весна, повертайся, люба весна, прийди скоріше…»). І ще два рядки вірша, який колись заучував.
Не чув, що говорила мама, а тільки відчув, що в мене все нутро лине до ніг. Я довго ніяк не міг оговтатися, не розумів сам себе.
Коли ж [нарешті] запитав маму, що говорив німець, вона розповіла […].
— Я йому рукою махала, що, мовляв, усе взяли, туди повезли. Він трохи постояв, подумав і пішов, машина поїхала.
А мене запитала: «Ти що ж це німецьку став учити?». А я гадаю, [той вірш уголос став] нашим німецьким порятунком».
Читайте також: На Запоржжі засудили чиновницу, яка добровільно працювала на окупантів — подробиці
«1942 року ми розпочали заняття і вже провчилися два місяці, аж раптом надійшов наказ німців: у неповній середній школі заняття припинити, оскільки буде навчання лише до чотирьох класів. Десятих класів тоді навіть не організовували».
* * *
«Я пішов у сьомий клас. [Окупаційна] влада ще більше зміцнилася, але ми провчилися [недовго] і заняття у п’ятих, шостих та сьомих класах припинили. Залишили навчання лише до чотирьох класів».
* * *
«На початку занять у сьомому класі дисципліна була дуже суворою. Нас на початку занять на зборах попереджали, що вчителю дозволяється рукоприкладство».
Після деокупації
«[Услід за відступом німців] фронт дещо посунувся на захід.
Відкрили для навчання середню школу і я за порадою мами пішов до 7-го класу, до якого вже починав ходити за німців ще 1942 року. Зустрів там своїх учителів. Директором школи поставили прислану з Росії Батіну».
Вибори депутатів Запорізької обласної Ради депутатів трудящих 1950 року. Зінаїда Павлівна Батіна – член окружної виборчої комісії (інфорація у василівській районній газеті «Ленінець»)
«Серед учнів було мало хлопців, в основному, майже всі дівчата, [але] класи заповнилися. Проблемою стала відсутність книг, зошитів та іншого приладдя. Чорнило я робив з плодів бузини, а писав на сторінках старих книг».
***
«Біда була в тому, що завжди хотілося їсти».
***
«Навчалися ми в другу зміну, закінчували пізно, [треба було] йти від центру [села] ввечері за поганої погоди у рваних чоботях і легко одягненим. Усе зносилося, все почало рватися».
***
«Якось увечері йшов додому зі школи — багнюка сильна, сльота, […] незабаром зима, а в мене на чоботі відвалилася підошва. Пройшов трохи, зайшов у якийся двір, попросив ганчірку хоч ногу обмотати. Так і прийшов додому. Добре, що вдома давно валявся німецький чобіт — на жаль, один.
Так і ходив до школи кілька днів у чоботях – один радянський, другий німецький, і обидва на ту саму ногу. У вихідний прибив підошву, пішов до школи».
***
«Іду ввечері зі школи, попереду їде якась крита машина. Дивлюся крізь темряву: наче щось упало. Підходжу – думав, камінь – а це буханець хліба: м’якого, теплого, солдатського. Радості немає кінця. Хліб у пазуху та мерщій додому. Вдома дістаю. Поділили. Мені з [молодшим братом] Василем — ближче до скоринок, а мамі зі [старшим братом] Петею – середину».
Фото: Костянтин Антонець, Музей Балківський/facebook, hi.dn.ua, library.kr.ua, zounb.zp.ua
Попередні публікації спогадів Івана Швеця
Радикальний метод діда Дуная – як лікувалися на Запоріжжі 100 років тому
Ізгої – як німецькі й радянські вояки карали «п’ятисотих» на очах підлітка із запорізького села
Червоні черевики – чим закінчувалася американська допомога в запорізькому селі понад 80 років тому
Заглушити щуку – якими були зимові розваги у дітей на Запоріжжі майже сто років тому
Замучились пил ковтати – як голодні колгоспники їздили на машинах по Запорізькій області
Хоч фашистам жалуйся – як калмики кривдили дітей на Запоріжжі під час Другої світової війни
Усіх на фронт, на передову – як проводили мобілізацію на Запоріжжі під час Другої світової війни
Російські «добровольці» колись нагрянули і в Запорізьку область – що вони тут робили
Молодший брат: відомий запоріжець дивом вижив серед голоду й бомбардувань
Коли діди були малими: як щедрували на Запоріжжі майже 100 років тому
Без грошей: пригоди колишнього абітурієнта на Запоріжжі сьогодні шокують
Каховська ГЕС зруйнована. А що було, коли підірвали Дніпрогес 82 роки тому? Свідчить очевидець
Історія повторюється? Як проводили евакуацію на Запоріжжі у Другу світову
Народний історик записав: як у запорізькому селі дуріли корови
Народний історик записав: як у запорізькому селі колгоспом поминали померлих
