Чоловік Ірини загинув на фронті, а вона сама вступила до лав ЗСУ, аби продовжити його шлях і підтримувати побратимів
З Іриною Журібідою ми зустрічаємося біля Дерева Пам’яті у Запоріжжі. Тепер це одне з сакральних місць для її родини – відомої династії залізничників Запоріжсталі.
Рідне місто та комбінат жінка відвідує не так часто, як хотілось би, адже вже як півроку вона служить у 53-тій окремій механізованій бригаді імені князя Володимира Мономаха. Історію про свою службу починає зі спогадів про мирні дні.
Читайте також: Рік «Спілкуй. Ветеран» – як проєкт допомагає оборонцям адаптуватися до цивільного життя
«З теплотою згадую останню перед війною відпустку з родиною – з чоловіком та дітьми їздили до Бердянського зоопарку. Ми взагалі, зрідка щось планували, як правило все робили спонтанно: сьогодні дома, а завтра вже кудись їдемо. Ми взагалі родина авантюристів. Від того ще цікавіше», — згадує Ірина.
Повномасштабна війна перервала мирне життя родини. Чоловік Ірини – Максим, працівник управління залізничного транспорту Запоріжсталі з перших днів долучився до десантно-штурмових військ. Жінка підтримувала вибір свого чоловіка.
«Я військова дружина: як тільки могла, брала відгули, або на вихідні постійно їздила до чоловіка, навіть коли його відпускали лише на один день. Їздила і в Костянтинівку, і в Дружківку, і в Дніпро – де тільки була можливість. До війни у нас не було таких довгих розставань, тож побачитися хоч на день – це вже радість», — говорить Ірина.
З чоловіком Максимом у шлюбі Ірина прожила 20 щасливих років. Подружжя виховували сина і доньку. Завжди були разом — і на Запоріжсталі, і вдома.
Династія Журібіда – відома серед запоріжсталівців родина залізничників. Загалом на комбінаті у різний час працювало дев’ять представників династії. Максим – син засновника династії Миколи Михайловича Журібіди.
Нажаль, Микола Михайлович у січні 2025 року пішов у засвіти. В шану про нього на комбінаті розмістили пам’ятну табличку у заводському сквері, яким він опікувався.
«Микола Михайлович – людина з великим серцем! Він любив людей, любив свою справу, любив залізницю. Ці цінності він передавав не тільки нам, його родині, а й усім залізничникам-колегам. Максим завжди рівнявся на свого батька: був таким же щирим та сильним.
Перший раз побачила його сльози тільки тоді, коли він пішов воювати, коли були тяжкі бої на Луганщині… Це те, що назавжди залишає відбиток на душі», — говорить Ірина.
Запоріжсталівець Максим Журібіда боронив Луганщину на позиції стрілка. Складнощі служби допомагала розділити його дружина.
«Коли переписувалися з Максимом перша наша фраза була «Зая, привет, у меня все хорошо» — це як такий пароль, що все добре. Вигравірувала ці слова на браслеті, який завжди зі мною», — говорить жінка.
У 2023 році під час мінометного обстрілу воїн загинув. Аби оговтатись після втрати, жінка взяла участь у проєкті «Коханий, я живу» та пройшла курс психологічної реабілітації «Незламна мама», що спонсорував Метінвест.
«Дуже гарна підтримка психологічна, до того ж знаходишся серед людей, які розуміють твій біль та проходять той же складний шлях, залишаючись без чоловіка. Мені це допомогло», — зазначає Ірина.
На честь полеглого героя, на Дереві пам’яті родина встановила дзвіночок.
«Такі меморіали дуже потрібні – щоб усі пам’ятали ціну людського життя, того подвигу, що роблять наші захисники і захисниці. Треба пам’ятати та шанувати», — стверджує Ірина.
Невдовзі пані Ірина доєдналась до лав Збройних Сил сама. Вже пів року жінка служить командиром господарчого взводу у 53-й бригаді. Відчуває, що обрала вірний шлях:
«Коли вперше приїхала на базу були сильні обстріли. Я злякалась і думала, що це знак – я зробила помилку. Але потім зрозуміла, що зробила правильний вибір і я на своєму місці. Так, я не можу брати в руки зброю, воювати, але я можу бути корисною в іншому: працювати з документами, допомагати побратимам та посестрам, що я і роблю».
В такому серйозному рішенні жінку підтримали її діти і друга родина – колеги.
«Запоріжсталь допомагає нашій частині: надавали буржуйки, скоби металеві, принтери та іншу оргтехніку. Підтримують і морально – дзвонять, постійно дізнаються, як в мене справи, хвилюються, тримають зв’язок. Я теж за них хвилююся, адже вони роблять справу не менш важливу, працюючи в тилу», — говорить Ірина.
Зараз у пані Ірини у війську чимало роботи. Попри це, зізнається, завжди залишає час для мрій.
«Хочеться справедливого миру і щоб мої рідні і близькі були здорові, щоб ми з дітьми були разом», — підсумовує Ірина.
Від початку повномасштабного вторгнення, 1370 запоріжсталівців стали до лав української армії. Комбінат підтримує своїх працівників, колективи допомагають колегам та чекають на повернення з війська.
Раніше ми писали, що захисник з Запоріжкоксу розповів про свій шлях повернення до цивільного життя.
