Про фронт, тил і відповідальність під час війни в Україні
5 грудня світ відзначає Міжнародний день волонтера. В Україні ця дата вже давно перестала бути формальним святом — з початку війни волонтерство стало способом виживання країни. Одна з таких історій — шлях волонтерів Аліни Супрун та Джеймса Капріні, які працюють як єдина команда, допомагаючи українським військовим і цивільним.
Аліна приєдналася до волонтерства у перший же день великої війни — без довгих роздумів і пафосу.
«З першого дня ми з друзями, знайомими, сусідами координувалися, робили коктейлі Молотова, збирали людей, які були готові захищати наше місто. Якихось довгих роздумів не було. Ми розуміли — ворог на нашій землі, треба об’єднуватися. На початку це об’єднання трималося досить результативно — страх, адреналін, невідомість.… Але на сьогодні у волонтерстві, у допомозі, на жаль залишилися одиниці», — каже Аліна.
Сьогодні Аліна їздить на фронт регулярно. Часто — щотижня. Вона каже, що не має ілюзій щодо безпеки. Її мотивація залишається незмінною — це не цифри у звітах і не публікації у соцмережах, а живі люди.
«Війна — за пару десятків кілометрів від нашого міста. Я завжди кажу, що вона відбувається на сусідній вулиці. І не звертати на це увагу просто неможливо.
Моя мотивація — це наші військові. Коли перетинаєш блокпост, розумієш, що там зовсім інше життя, зовсім інші цінності. Хоча це ті самі люди — наші знайомі, які, приїжджаючи в місто, стають звичайними цивільними. Але там зовсім інший настрій.
Там у пріоритеті братерство, людяність. І хлопці, які в нелюдських умовах творять дива — це саме те, що мотивує. Якби люди бачили, як воюють наші хлопці, спілкувалися з ними, знали їхні історії — байдужих просто не залишалося б. А зараз, через те, що в медіа недостатньо інформації про лінію зіткнення і про те, як наші хлопці відвойовують наші землі, — звісно, не вистачає людей. Не те що вмотивованих — не вистачає людей із розумінням, от у чому справа», — каже Аліна.
Перевірку пройшла одразу
Свій перший виїзд Аліна пам’ятає назавжди — на Оріхівський напрямок, без нормальних бронежилета і каски.
«Мене, як то кажуть, одразу «кинули під танки» — у прямому і переносному сенсі. Тоді у мене не було ані бронежилета, ані каски, лише підручні засоби. Ми поїхали в Оріхів, тоді він уже був розбитий — картина була жахлива. Мене зустріли Джиммі, його перша дружина і полковник, який нас супроводжував.
Дрони тоді ще не літали, але прилітало багато «Кабів», ракети падали. І поки ми їхали машиною, Джиммі сказав, що це наче перевірка на мою емоційну стійкість — не кожен зможе побачити таке й після цього ще й допомагати. І я пройшла цю перевірку одразу: ми жартували дорогою, хоча бачили руйнування. Всі хлопці в екіпажі думали, що після першого разу я просто заблокую всі контакти і більше не буду спілкуватися. Але — я продовжила свою діяльність», — каже Аліна.
Волонтерство без вихідних
Два роки тому Аліна зареєструвала громадську організацію, щоб централізувати допомогу з-за кордону. Сьогодні робота виглядає як безперервний процес: постачання, сортування, доставка, зв’язок із військовими.
«Вільного часу просто не існує. Це стиль життя 24/7. Ми спілкуємося зі спонсорами, сортуємо допомогу, домовляємося з військовими й самі ж доставляємо. І так — щодня.
Коли ми після сортування відвозимо хлопцям усе необхідне, ми спілкуємося з ними, і тим самим надаємо ще й психологічну підтримку. Бо інколи хлопці кажуть, що їм не завжди потрібна допомога — їм важливо просто випити з нами кави, поспілкуватися і знати: у тилу є точка опори. І інколи їм достатньо просто того, що тут хтось за них переживає, що вони не самі, не покинуті, що тут, в тилу, хтось щось робить для нашої країни», — каже Аліна.
Допомога не обмежується фронтом — команда підтримує цивільне населення, переселенців, притулки для тварин.
«З Європи зараз майже не надходить військова допомога. Переважно — гуманітарка для дітей. Ми сортуємо все й віддаємо туди, де це справді необхідно.
Також у нас є фінансова складова. Ми постійно відкриваємо збори хлопцям на Екофло, на Starlink, інколи на РЕБи, на автомобілі — цей процес щодня різний.
Два роки тому ми, наприклад, навіть займалися водою. Ми співпрацювали з одним заводом і забезпечували, за статистикою, 50% Донецької області водою, а також Запорізький напрямок.
Тож запити постійно змінюються, бо змінюється специфіка війни. Тому ми працюємо фактично з усіма видами діяльності», — розповідає Аліна.
Війна звела разом
З Джиммі (так Джеймса називають друзі) Аліна познайомилася через спільних знайомих. Він приїхав в Україну у 2022 році, мав намір вступити до Інтернаціонального Легіону, але не пройшов відбір і вирішив допомагати як волонтер.
Сьогодні робота між ними поділена чітко: Джиммі відповідає за європейські контакти та спілкування зі спонсорами, а Аліна координує всю роботу в Україні — логістику, сортування, доставку, зв’язок із військовими.
«Він не говорить українською, я — його перекладач. А він — моя підтримка в роботі з іноземними партнерами», — каже дівчина.
«Очікував, що вона протримається день»
Джеймс приїхав в Україну у 2022 році на початку повномасштабної війни разом з низкою інших волонтерів.
«Я збирався приєднатися до Легіону й воювати, але, зрозумівши, що мої навички можуть бути корисніші для допомоги цивільним і військовим, переїхав до Запоріжжя й почав допомагати військовим, намагаючись забезпечити їх необхідним обладнанням.
Аліну я зустрів на похороні війсткового за кілька днів після мого приїзду до Запоріжжя. Вродлива, з довгим світлим волоссям і бездоганними нігтями.
Через кілька тижнів після нашої першої зустрічі Аліна запропонувала допомогти з гуманітарною допомогою. Я очікував, що вона протримається день… або поки не зламає ніготь. Але я помилився.
І за два з половиною роки Аліна багато разів довела, що вона сильніша й сміливіша за багатьох чоловіків. Вона неодноразово опинялася в небезпечних ситуаціях на передовій, зокрема під ударами КАБів і FPV-дронів. І працювала без перепочинку по 24 години на добу, щоб наші поставки допомоги були можливими», — ділиться Джеймс.
Зараз він каже: без спільних зусиль, праці та відданості справі забезпечення військових допомогою та обладнанням було б неможливим.
«Мушу визнати, що Аліна, мабуть, найрозсудливіша й має найкраще почуття гумору — і це часто допомагає не тільки нам, а й військовим, яких ми відвідуємо.
З’явитися в пункті доставки на передовій із техно-музикою з автомагнітоли й Аліною, яка визирає з вікна й випускає потоки бульбашок, справді справляє враження на солдатів, які, можливо, давно не бачили цивільних… І гарантує, що нас завжди запам’ятають ті військові, з якими ми зустрічаємось», — каже волонтер.
«Я не українець, але воюю по-своєму»
Щодо українців, Джеймс каже: більшість, кого він зустрічав, були досить привітними. Але водночас байдужість якоїсь частини суспільства не може не обурювати.
«Мені завжди дуже сумно, і інколи я злюся через ставлення багатьох українців до допомоги військовим. Я не бачу причин, чому кожна людина в Україні не могла б допомагати хоча б трохи. Навіть плетіння маскувальних сіток кілька годин на тиждень уже було б чимось. Або купити пару шкарпеток чи рукавичок тощо. Але коли робляться такі пропозиції (не лише нами, а й багатьма організаціями), усі або надто зайняті, або знаходять інші виправдання.
Чи маю я право злитися з цього приводу… Безумовно так! Я навіть не українець, але допомагаю, ризикуючи життям щодня, тоді як багато українців, здається, чекають, що хтось інший щось зробить», — каже Джеймс.
Проте є люди, які справді надихають, каже Джеймс.
«Я дивлюся на військових, щоб зрозуміти, що означає — бути українцем. А не на тих, хто не хоче допомагати.Щоразу, коли ми доправляємо допомогу, я бачу багатьох чоловіків і жінок-військових, які постійно викладаються на повну, щохвилини зіштовхуються з можливою смертю, але водночас усміхаються, сміються і жартують.
І з розмов, які я мав, розумію: вони пишаються (хоч іноді й бояться) бути українцями та воювати за Україну, за свої родини, друзів, сусідів і навіть за тих, кого не знають. Це ті українці, яких я дуже поважаю.
Мене надихають люди, які воюють, волонтери, які роблять усе, що можуть, будь-яким способом. І такі люди, як Аліна, які які відмовилися від свого звичного життя, щоб допомагати», — каже Джеймс.
Побачила світло в людях
Аліна не ідеалізує війну. Але говорить про «маленькі чудеса», що трапляються постійно. Про перший справжній момент, який назавжди закарбувався в пам’яті, Аліна згадує з особливими емоціями. Це сталося на полігоні, куди вона вперше потрапила як волонтерка.
«Випав перший сніг, і я потрапила до 128-ї бригади. Як молода дівчина і нова людина в команді серед військових, я одразу отримала увагу. Мене відвели у безпечну зону, щоб я могла знімати контент, знайомитися з хлопцями», — згадує Аліна.
Саме там Аліна вперше відчула щось, що не може пояснити і досі. Але того дня вона усвідомила — ці люди стануть частиною її життя:
«Я побачила, що від людей йде якесь світло зсередини. Спочатку не зрозуміла, а потім це було як благословення. Ці хлопці приїхали з різних куточків країни, щоб захищати мій дім. У них — гідність, сила волі, але водночас неймовірна людяність. Мене це дуже вразило.
Я зрозуміла: 128-ма бригада — це ті хлопці, з якими я хочу бути поруч. Ми й досі дуже тісно спілкуємося. Сьогодні, у День волонтера, мені зранку подзвонило командування, привітали. Ми вже не просто знайомі — ми підтримуємо одне одного щодня».
Особливим для Аліни став і один із виїздів у Дружківку.
«Там я зустріла знайомого, якого не бачила п’ять років. І дізналася, що він чудом вижив після півтора року полону. Тепер для мене Дружківка — це місце зустрічі й див», — каже Аліна.
Війна — найжахливіший, але одночасно найпрекрасніший час, каже дівчина, бо в цей період проявляється справжнє людське: лицемірство відходить на другий план, цінується кожен день.
«Усі хлопці, якими ми з Джиммі займаємося, — живі й здорові, без поранень. Це справжнє диво або удача. Допомога в нас різноманітна: матеріальна, духовна, психологічна. Наприклад, дівчата роблять ангелочків-обереги, які ми передаємо військовим.
Кожен хоче бути почутим, і я роблю максимум, щоб це відбулося. Спілкування з військовими — специфічне. Часто доводиться працювати самій, бо не кожен може витримати стресову ситуацію, знати, як користуватися турнікетами, надавати першу допомогу. Іноді спиш лише три години, але процес налагоджений і стає стилем життя», — зізнається Аліна.
Екофрендлі на війні
Крім допомоги військовим Аліна вже шість років організовує толоки в Хортицькому районі. І своїм прикладом навчає інших екологічній свідомості.
«Ми завжди залишаємося екофрендлі — і після війни будемо продовжувати благоустрій нашого району та країни загалом. Думаю, що це масштабуватиметься.
Був цікавий випадок, коли я внесла невеликі зміни у військову структуру та організувала суботник на полігоні. Як це відбувалося? Ми приїхали до хлопців, а там була якась вигрібна яма, і солдати після польової кухні просто скидали одноразовий посуд у цю яму. А це небезпечно, бо такі відходи — це ознака того, що десь поруч перебувають люди. І ворог, якщо бачить таке скупчення сміття, теж це розуміє.
Я сказала, що знаю, як проводити толоки і запропонувала свою допомогу. Ми зібралися з військовими, все зібрали в мішки та вивезли. Це показало: навіть в умовах війни за екологію треба боротися. До того ж це безпека: після цього солдати почали привозити власні мішки, щоб підтримувати чистоту на території. Ідея спрацювала, і після себе ніхто більше сміття не залишав», — ділиться Аліна.
Також дівчина згадує, як завдяки відео в соцмережі на трасі з’явилися сміттєві контейнери.
«Якось на одній з розбитих заправок під дахом лежала гора сміття заввишки понад два метри. Будь-яке укриття чи дах на фронті — це місце, де не видно техніку або машини. А тут це місце просто зайнято сміттям. Коли я це побачила, зробила відео, яке розійшлося в інтернеті. Люди почали скаржитися, місцевий політик звернув на це увагу і зв’язався зі мною, попросив скинути геолокацію. І зараз там стоять контейнери, які регулярно вивозяться.
Головне — дати поштовх і показати, що це важливо. Таким чином ми вносимо свою екофрендлі лепту в мислення людей, навіть під час війни», — каже Аліна.
«Бути порожнім — страшніше за війну»
Для Аліни волонтерство — це не лише допомога іншим, а й спосіб не втратити себе.
Вона переконана: навіть у найважчі часи важливо залишатися людиною й дозволяти собі бачити світло:
«Я поєдную корисне з приємним. Наші суботники ми перетворюємо на прогулянки, спілкування, відпочинок на природі. Так само і з поїздками до військових: ти виконуєш обов’язки, але водночас отримуєш емоційну віддачу і повертаєшся з новими силами. Кожен день — це можливість зробити максимум із того, що можеш. Навіть якщо відбувається щось погане — завжди можна побачити й хороше. Усе тримається на балансі».
Водночас Аліна говорить прямо: її найбільший біль — це не фронт, не небезпека і не втома, а пасивність частини тилу.
Після кожної поїздки на передову вони з Джиммі помічають одне й те саме — різницю між тими, хто живе, і тими, хто просто існує:
«Ми їх називаємо empty — порожні. Ні іскри в очах, ні жодного внутрішнього руху. Хочеться, щоб люди нарешті прокинулися. Щоб сказали собі: мене щось не влаштовує — я можу це змінити. Навіть дрібницею. Вийшов і полагодив лавку у дворі — це вже дія».
Вона переконана: війна давно в кожному домі — хоче цього хтось чи ні:
«Її наслідки прийдуть у кожну квартиру, і навіть не через втрати чи прильоти — а через ціни, інфляцію, політику. Просто хтось буде готовий, а хтось ні.
Війна торкнеться всіх. Питання тільки — коли і як. І ким ти врешті станеш: тим, хто діє, чи тим, хто відсиджується».
Більше про життя волонтерів, допомогу та подробиці поїздок на фронт можна знайти на їхніх сторінках у соцмережах: James Kaprini та Аліна Супрун. Тут Аліна та Джиммі діляться новинами, фото та відео, а також показують моменти волонтерського життя.
