Корифей запорізької медицини пережив безжальну воєнну одіссею
Герой цієї публікації – лікар від Бога. Без перебільшення. Тисячі людей прозріли в буквальному сенсі слова завдяки окулісту Матвію Федоровичу Гулякову.
Ми вже розповідали про його дивовижну роботу. Не менш дивним є і життя Матвія Федоровича. За всієї поваги до нинішніх медиків, котрі пройшли медреформу, коронавірус, а тепер вистоюють війну, усе ж наважимося порадити їм (та й не лише їм) почитати, як жив лікар Гуляков (1894 – 1969).
І річ не лише в минулих жахливих обставинах, хоча їх і доречно порівняти з нинішніми, аби зрозуміти відносність наших теперішніх нещасть. Він жив в епоху тотальної регламентації, коли про жодну приватну клініку чи європейську зарплату за кордоном годі було й думати. Проте творив дива.
Читайте також: Підтримка та допомога для ВПО — у Запоріжжі відкрилася лікарня з Мелітополя
Про молодість та життя Матвія Гулякова після німецько-радянської війни ми розповіли у День медика. Сьогодні ж, коли Запоріжжя зустрічає 81-шу річницю звільнення від фашистів, доречно зупинитися на тому, як легендарний офтальмолог Гуляков та його родина пережили ту війну.
За розповідь маємо бути вдячними запоріжанці Олені Гуляковій. Її свекруха Ніна Матвіївна, яка прожила майже 97 років, – донька лікаря Гулякова. Як і батько, Ніна Матвіївна працювала офтальмологом.
Офтальмологія для Ніни Матвіївни – справа родинна
— Щовечора я сиділа і записувала її розповіді, — поділилася з нами Олена Гулякова. – Вони приголомшливі – спогади очевидиці, свідчиці історії нашої Батьківщини. Ми з Ніною Матвіївною довго вечорами записували її розповідь, пили корвалол, плакали і записували далі.
Ось частина цих спогадів.
Читайте також: Безкоштовні психологічні консультації у Запоріжжі – як записатися
1930-ті роки — страшний час розкуркулювання та репресій. Матвій Гуляков, у якого один брат – розстріляний білий офіцер, другий – живе за кордоном, третій – репресований, природно, боявся за своє життя. Щовечора, лягаючи спати, він клав на стілець клуночок змінної білизни – на випадок арешту.
Урятував його чоловік на прізвище Аптекман, котрий був ухожий у дім Гулякових. Цей Аптекман часто бував у них в гостях, брав участь у музичних вечорах, грав на роялі, мав приємний голос. Водночас служив у НКВС і, певно, якимсь чином захистив Матвія Федоровича. Але про це Гулякови дізналися значно пізніше.
Читайте також: Заарештований архітектор у Запоріжжі – за що розстріляли Дітріха Тіссена
У дні голоду 1933 року віднесли до Торгсіну (мережі магазинів для іноземців та радянських громадян, що мали цінні речі) бабусині простенькі золоті сережки, золотий хрестик з хрещення Ніни та золоті запонки Матвія Федоровича. Їх подарував колись чи то граф, чи то князь ще в Санкт-Петербурзі в подяку за те, що Матвій робив йому перев’язки після поранення.
В обмін на золото Гулякови отримали рис і трохи борошна, хтось із хворих привіз пшоно. Зрідка пекли коржики
Час минав, донька Ніна вступила до дніпропетровського медінституту, провчилася чотири роки, перейшла на п’ятий курс. Влітку 1941 року проходила практику в Запоріжжі.
22 червня була неділя, вона сиділа вдома і вишивала, коли по радіо оголосили, що почалася війна. Восени Ніна повернулася до Дніпропетровська, але занять уже не було. Фашисти взяли Кривий Ріг, підходили до Дніпропетровська. Підприємства евакуювали. Дівчина так би й залишилася в окупованому місті, та приїхав чоловік подруги за своєю дружиною, і вони взяли з собою Ніну. Останнім пароплавом прибули до Запоріжжя.
Тепер німці підходили й до Запоріжжя. Евакуювали заводи, вулицями міста в тил гнали стада. Радянські війська, що відступали, підірвали греблю Дніпрогесу.
Вересень 1941 року. Вид з берега на міст через Старий Дніпро і Хортицю під час бою за Запоріжжя. Знімок зроблено з німецького танка
Ніна з матір’ю зібрали речі в заплічні мішки й вирушили в евакуацію на Урал. Однак у Ростові-на-Дону потяг змінив маршрут і повіз їх на Північний Кавказ. Так вони потрапили до П’ятигорська.
Матвій Федорович, який мав «білий квиток», до останньої хвилини працював у Запоріжжі. Коли німці підходили до міста, він з кількома лікарями пішки вирушив до Поліг. Там сів на поїзд, щоб їхати на Урал за сім’єю. Але на якійся станції зустрів знайомого лікаря, котрий супроводжував ешелон. Він і сказав: «Гуляков, твоя сім’я не на Уралі, шукай її на Північному Кавказі».
У п’ятигорській міськраді були списки евакуйованих. Матвій Гуляков шукав сім’ю за цими списками і не міг знайти. На пошуки пішло близько місяця. У якийся момент Матвій Федорович просто сів посеред вулиці й заплакав.
П’ятигорськ. Санаторій «Родник». У корпусах цього санаторію в 1943-46 роках знаходився евакогоспіталь № 1046. Госпіталь № 1046 був евакуйований із Запоріжжя
І все ж, десь у жовтні, він знайшов своїх. Влаштуватись на роботу в П’ятигорську Матвій Федорович не міг, туди евакуювали інститут знаменитого академіка Філатова, тож офтальмологів вистачало.
І родина поїхала до Кисловодська. Зняли кімнатку. Глава сім’ї працював у лікарні та військкоматі. Ніна – медсестрою. Усі санаторії Північного Кавказу стали шпиталями. З блокадного Ленінграда почали прибувати голодуючі та поранені, яких вивезли «дорогою життя». Здебільшого інтелігенція – професура, студенти, учителі. Адже багато робітників з початку блокади пішли на свої заводи і там жили.
Пітерці вимирали цілими палатами, у ранах були черви. Заселять палату – наступного дня вона порожня, усі померли. Одного дня скінчив свій вік старичок-професор. Він мав мішечок з коштовностями, і Ніна була присутньою при їх описі. Нічого подібного вона в житті не бачила.
Читайте також: Залишилися без домівок через війну — як у Запоріжжі працює стаціонар для пенсіонерів
Так вони пропрацювали близько року. Німці вже прийшли на Північний Кавказ. Гулякови налаштувалися їхати до Сибіру. Але військкомат не відпустив Матвія Федоровича. Зрештою, керівництво втекло, покинувши поранених та мирне населення ворогам. На підлозі у військкоматі валялися паспорти, документи.
Запанувало безвладдя. Навколо німці, а Кисловодськ не був окупований. Натомість підняли голову тамошні мародери: грабували санаторії, тягли килими, дзеркала, картини.
На вокзалі залишилися потяги з пораненими, шпиталі були переповнені. Місцеві жителі забирали ходячих, перевдягали їх у цивільне.
Читайте також: Хотів вбити військових та втекти до росії — у Запоріжжі викрили ворожого агента
До міста увійшли німці. Увійшли без жодного пострілу, просто в’їхали на мотоциклах. Кругом по місту розвісили плакати: «Усе майно повернути, інакше – розстріл». І награбоване понесли назад на площу.
Тепер почався інший грабіж – усе забирали собі фашисти. Розграбували всі санаторії і розстріляли всіх поранених. Просто заходили до палат і розстрілювали в ліжках.
Покінчивши з пораненими, взялися за населення. Спершу за євреїв. Їх ретельно переписали, змусили носити на грудях шестикутну зірку, підмітати вулиці, виконувати найбруднішу роботу.
Потім з’явився наказ: усьому єврейському населенню з’явитися на вокзал «для відправлення до малонаселених місць України» і взяти з собою особливо цінні речі. Але повезли їх до Мінеральних Вод, на станцію Суворовська, там розстріляли, а цінності німці забрали собі.
Наказ про виселення євреїв з окупованого Кисловодська. 1942 рік
Потім викликали до управи всіх евакуйованих, стали допитувати, хто звідки. «Ви з України – то їдьте в Україну, а ми вас відвеземо».
І ось Гулякови поїхали начебто додому. З ними була ще одна сім’я запоріжців, і серед них етнічна німкеня.
Доїхали до Ростова, почалося бомбардування. І цій жінці німецький солдат, що супроводжував ешелон, сказав, що везуть їх до Німеччини. І треба тікати.
Під час бомбардування на вокзалі «репатріанти» вискочили з поїзда і сховалися в руїнах депо. Лежали, доки не скінчилося бомбардування і не пішов ешелон. Потім дійшли до околиці Ростова-на-Дону. Там жінка, котру кликали Савельївна, дала притулок і нагодувала гарячою кашею. У Савельївни біженці провели ніч на підлозі.
З Ростова дісталися Таганрога. Там у Матвія Федоровича була знайома медсестра. Вона теж прихистила втікачів. Звідти дісталися Синельникового. Це вже майже вдома!
Читайте також: Кожен день був випробуванням – з окупованої території Запорізької області повернули дітей
Уночі приїхали до Запоріжжя. Сиділи на вокзалі і не знали, чи вцілів будинок, чи живі матері. Залізничник упізнав Матвія Федоровича і сказав, що будинок цілий, рідні живі. Вранці, коли закінчилася комендантська година, пішли додому. Їх зустріли як таких, що повернулися з того світу.
Німці до прибульців поставилися дуже підозріливо. Але не так боялися фашистів, як квартальних поліцаїв. Ті знали геть усе й видавали наших людей.
Імовірно, 1942 рік. Запоріжжя за німецької окупації. На цьому місці тепер стоїть МакДональдз
У місті завели нові порядки: трамваї, у яких вагони тільки для німців, кінотеатри для німців та навіть зельтерська вода лише для німців. У сквері Піонерів улаштували німецький цвинтар — хрести і каски.
Німці почали відновлювати знищені більшовиками церкви. Церква відкрилася в приміщенні кінотеатру імені Леніна на майдані Свободи. На даху поставили хрест, у глядацькій залі йшла служба. Крісел, звісно, не було. Амвон стояв у місці, протилежному тому, де згодом знаходився екран.
Читайте також: Краса міста — історія чотирьох будівель-перлин Запоріжжя до Дня архітектури
У будівлі краєзнавчого музею розташувалася німецька управа. Там був лікар, знайомий Матвія Федоровича. Він співпрацював з окупантами і навіть згодом пішов з ними. Саме цей медик і влаштував Матвія Гулякова до залізничної лікарні. Ніну також взяли туди на роботу.
Але Нінин вік максимально підходив для відправлення до Німеччини. Хворих не забирали, і ось у Ніни з’явилася довідка про туберкульоз. У жінки з хворими нирками брали сечу для аналізу нібито від Ніни. Перед викликом на медкомісію пили кофеїн, щоби показати «хворе серце». Це й урятувало.
Якось медиків, зокрема й Ніну, викликали в управу за те, що давали нашим людям надто багато лікарняних листів. Німець, сидячи, ганив через перекладача, а вони стояли перед ним, витягнувшись у струнку.
Читайте також: У Запоріжжі постраждалим від обстрілів хочуть встановлювати тимчасове житло
Та фронт наближався. Німці заметушилися, стали виганяти населення на правий берег — туди, куди йшли самі. По домівках ходили поліцаї й вивідували, хто де.
Треба було ховатися. Родина Гулякових і ще кілька медиків, зокрема два полонених хірурги та два комуністи, вирішили затаїтися в підземних комунікаціях лікарні. На той час лікарня обезлюдніла, в одному корпусі знаходився лаз, з якого можна було потрапити до підземелля, але тільки поповзом. І ось так, лежачи під землею, вони провели дві доби.
Усе-таки прийшли німці, почали кричати і стукати в двері. Утікачі, що причаїлися, злякалися і вирішили, що хтось їх видав. Тому вночі через ворота лікарні вийшли до старика, що жив неподалік будинку Гулякових. Сховалися у нього в сараї. Господар заклав їх вугіллям, дровами.
Так вони прожили близько тижня. А вже був жовтень, доволі холодно. Удень слухали канонаду, що наближалася, уночі виходили розім’яти затерпле тіло, їли принесену гарячу їжу.
Читайте також: Крик відчаю – солдатський лист плив Дніпром з Києва до Запоріжжя 20 років
І ось 14 жовтня 1943 року через щілину в сараї побачили радянського солдата. Що тут почалося! Люди, як горох, посипалися з горищ, вилазили з льохів, обіймали солдата, цілували.
Матвій Федорович з дружиною Марією Андріївною, донькою Ніною та онуком Сергієм
Фронт ішов з боку Оріхівського шосе. Навколо канонада, усе місто зайняте німцями, деокуповане лише Південне селище. Прийшов знайомий і сказав, що німці тиснуть з Кушугума, тому треба пробиратися в тил до наших. І родина Гулякових, їхній знайомий, а ще 15-річний хлопець пішли назустріч Червоній армії, у тил.
По шосе йдуть радянські танки, а назустріч їм біжать люди, щоб не опинитися під німцями знову. Налетіли два фашистські літаки й почали бомбити. Матвій Федорович штовхнув дочку в канаву, закрив своїм тілом. Але все обійшлося порівняно вдало, літаки швидко відлетіли. Гулякови встали, обтрусилися – темно, дим, страх, стрес. І пішли на Оріхів. Ішли без зупинок, поглядаючи назад на Запоріжжя, а там точився бій, у центрі горіли будинки.
Читайте також: «Ангел, лягай, обстріл»: заступниця міського голови Оріхова відзначена нагородою як волонтер
Глибокої ночі прийшли до села Жеребець (за радянської влади воно називалося Кірове, зараз Таврійське). Іти до Оріхова вже не було сил. Добра жінка пустила до хати, там відпочили, а вдень прийшли до Оріхова.
В Оріхові жила сім’я чоловіка на прізвище Білий, його сина Васю Матвій Федорович лікував, коли хлопцеві пошкодило око осколком. У Білих поїли, там же переночували. Їхній знайомий, з котрим добралися до Оріхова, пішов у військкомат і вирушив на фронт, а Гулякови залишилися жити в Білих. Лікарів не було, і в райздороввідділі прохали попрацювати хоч трохи.
Пробули в Оріхові десь із місяць. За цей час Запоріжжя звільнили, хоча нинішня Бабурка ще була зайнята німцями. Вони звідти обстрілювали місто, гинули люди. Ходити містом удень не можна було, тільки вночі. Навіть міст через Московку був під обстрілом. Бувало, сидить Матвій Федорович на прийомі і чує виття снаряда, що пролітає неподалік.
Офтальмолог Ніна Гулякова. 1946 рік
1945 року на все Запоріжжя було три окулісти – Матвій Гуляков, його дочка Ніна та ще один лікар. Прийоми — по 60 людей, писати рецепти ні на чому, клаптик паперу просили у хворих.
Транспорт не ходив, Дніпрогес знівечений, 6-те селище в руїнах. У старій частині міста вціліли тільки будинок Лещинського, театр. Головлікарка [залізничної?] лікарні жила навпроти театру і тримала корову. Можна лишень уявити, як центральною вулицею Запоріжжя плентають корови.
Але відновили Дніпрогес, з’явилося світло, знову пустили трамвай.
Зразу після вигнання німців місто лишалося безлюдним. Тільки вдалині можна було побачити одну-дві людини.
Не було навіть кішок. Містяни домовлялися, щоб, коли чиясь кішка окотиться, дали кошенят. Матвій Федорович свою кішку вкрав – просто зняв з паркана. Прийшли господарі шукати, а її сховали в шафу.
Читайте також: Викинув кошеня у вікно — у Запоріжжі поліція відкрила кримінальне провадження
Почалася демобілізація, люди поверталися додому. Відбудували корпус обласної лікарні, вона розміщувалася в споруді нинішньої обласної дитячої лікарні.
Але Матвій Федорович Гуляков залишився вірним рідній залізничній лікарні до кінця життя.
Фото: архів сім’ї Гулякових, osta.ee, pastvu.com, shukach.com, livejournal.com
