За інформацією: Суспільне Запоріжжя.
Сергій Демчук. Суспільне Запоріжжя
24 лютого 2022 року кардинально змінило життя кожного українця. Як цей ранок розпочався особисто для вас і коли прийшло усвідомлення, що це велика війна?
Я дуже добре пам’ятаю: о 5:00 ранку я прокинувся, бо кішка на столі шаруділа паперами. Я подивився новини — нічого не було, відкрив воду в ванні, щоб кішка попила. Ліг у ліжко і буквально через п’ять хвилин як гахне. Це був перший вибух, який я чув.
Було зрозуміло, що життя змінюється кардинально. Після 24 лютого ми зібралися. Це, в принципі, були останні дні, коли я бачив старшу доньку. Після того уже й п’ятий рік не бачив. Було очевидно, що доведеться йти в армію. Ну, я не дуже вірив, що це на два-три місяці чи тижні. У перші дні Україна встояла, і було зрозуміло, що це буде надовго, бо Росію зупинить тільки поразка.
До мобілізації ви працювали в пресслужбі Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими й щодня стикалися з історіями бранців Кремля. Як цей досвід вплинув на вас і як руйнувалися звичні тексти під тиском цієї реальності?
Так, я спілкувався з хлопцями й дівчатами, які повернулися з полону. І коли писав тексти про них, максимально точно занотовував те, що вони розповідали. Жодних висновків і так далі — це їхні історії. Ну, зрештою, якщо вони вже погоджувалися говорити, розповісти свою історію, то вона мала бути опублікована. Ці люди розповідали про катування, як потрапили до полону, як чекали звільнення, що з ними відбувалося. Це страшні речі, звичайно.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
На п’ятий рік великої війни чимало людей намагаються захистити власну психіку й уникають складних тем. Чому суспільству необхідно знати правду про полон, попри весь її біль і травматичність?
Обов’язково, тому що люди повертаються з полону, ми на всіх дуже чекаємо. Багато людей роблять усе для того, щоб якось наблизити це їхнє повернення, і зараз тривають обміни, і після війни ми чекаємо теж усіх.
Звісно, було б добре, щоб якомога швидше всі повернулися.Тобто ми — люди і цивільні, і військові — ми всі житимемо в одному суспільстві, і ми маємо знати, що довелося пережити цим людям заради нас, заради тих, хто вдома, не в армії, наприклад. Це потрібно знати однозначно.
У 2024 році ви ухвалили рішення мобілізуватися й потрапили до штурмового полку «Арей». Що стало останньою краплею?
Сказати по правді, вже просто важко було всидіти вдома, працюючи. Ну, я працював у Координаційному штабі. Це теж ніби військова структура, але я там працював на добровільних, волонтерських засадах. І я вирішив піти до армії.
Ну, певною мірою спонтанно, певною мірою я до цього прагнув, хоча раніше я вже думав, куди піти, в який підрозділ. От, шукав, трапилась нагода, і я долучився до Другого інтернаціонального легіону на той час. З нового року я служу в полку «Арей», 253-му штурмовому, оскільки легіон об’єднали з полком «Арей» — ну, легіон увійшов до полку «Арей» як батальйон.
Як військова служба змінила ваш погляд на написання книг?
Моя проза змінилася тим, що я почав писати оповідання, і всі вони були про реальних людей, про якісь реальні мої історії — без вигаданих сюжетів. Це історії про людей на війні, які й не потребують особливої вигадки. Наприклад, якщо взяти збірку «Ціль припинила існування», там повністю всі історії реальні.
В інших книжках інакше. От «Британія, або Пригоди українських рекрутів» — частина книжки присвячена базовій військовій підготовці у Великій Британії, яку пройшли більше 60 000 українців. Звичайно, я там не вигадував якихось історій про рожевих поні чи фантастику — там усе, що було. Я просто розповідаю від першої особи з першого дня. Головна чеснота книжки, як на мене, — вона трохи з чорним гумором, чого трішечки хочеться українцям, бо війна — це негативні емоції, а п’ятий рік уже, і хочеться чогось. Там люди зібралися і дуже важко тренуються, але як чоловіки, велика компанія — завжди жарти й смішні ситуації.
Але, звичайно, відчувається, що це не просто якісь розваги. Коли я вже почав писати, загинув побратим наш, який з нами проходив навчання — Денис Макарчук, молодий хлопець, 20 років. Тому там не тільки все смішне. Десь третина книжки — це вже історії армійські в Україні та прощання з колумбійським бійцем.
Чи відчуваєте ви зараз прірву між світом військових і світом цивільних, і що допомагає вам особисто зберігати внутрішню опору?
Однозначно зараз книжки про війну й армію трошки менше цікавлять читачів. Видавці кажуть, що люди на п’ятий рік війни втомилися — це їхня щоденна реальність, тому, читаючи книжку, вони хочуть відволіктися. Коли я пишу, то не розраховую на величезну аудиторію — пишу, бо мені зараз цього хочеться.
Навіть в армії я читаю багато творів хлопців і дівчат, які теж воюють. Мені цікавий їхній досвід і те, як вони про це розповідають. Це дає моральну опору: ти розумієш, що перебуваєш із цими людьми в одному човні.
Мій друг, письменник Роман Будзановський, написав роман «Стахановський рух». У його книжці наша теперішня війна вже закінчилася, але назріває нова — теж із Росією. Роман відслужив два чи три роки й каже, що не хоче більше писати про війну прямо. Але в його книжці вона все одно присутня. Скоріш за все, навіть у тих, хто не писатиме про війну буквально, вона все одно проступатиме в текстах.
Це як в оповіданні Гемінґвея«Велика двосердечна річка», де молодий чоловік іде на риболовлю, ловить форель, ставить намет і готує собі сніданок. Там немає жодного слова про війну, але це історія про чоловіка, який повернувся з фронту й пішов у ліс сам рибалити, щоб нікого не бачити.
Читати ще
Читати ще
«Сьогоднішньому війську важко без комунікації, важко без самопрезентації»: інтерв’ю з Сергієм Жаданом
