Розповідаємо, як підписати прижиттєву згоду на посмертне донорство, навіщо це потрібно, а також розвіюємо найпоширеніші міфи про трансплантацію
За даними МОЗ, щороку в Україні близько 5 тисяч людей потребують пересадки органів. Для них така операція – єдиний шанс на життя.
Попри близькість до лінії фронту та небезпеку обстрілів пересадки органів проводяться й у Запоріжжі. Тільки з початку цього року в Запорізькій обласній клінічній лікарні вже здійснили 7 трансплантацій. На сьогодні це — єдиний медичний заклад на всю область, де роблять такі операції.
Читайте також: Можливість жити повноцінним життям — у Запоріжжі 69-річна жінка стала донором нирки для свого сина (фото)
Наразі в Україні діє презумпція незгоди. Це означає, що автоматично люди незгодні, щоб у них після смерті вилучали органи. Тому найчастіше рішення щодо посмертного донорства приймають родичі. Проте людина може прийняти таке рішення самостійно за життя — підписавши заяву про згоду на посмертне донорство.
Невеличкий спойлер — після інтерв’ю з лікарем авторка цих рядків теж підписала таку згоду. Про власний досвід та мотиви цього вчинку читайте в кінці цієї публікації.
Про те, як відбувається пересадка органів, прижиттєву згоду на посмертне донорство та найпоширеніші міфи про трансплантацію ми поспілкувалися з лікарем-анестезіологом, трансплант-координатором Запорізької обласної клінічної лікарні Євгенієм Пилипенко.
— Я став трансплант-координатором шість років тому — відколи в Україні з’явилася така професія. Саме для того, щоб написати прижиттєву згоду на посмертне донорство звертається дуже небагато людей. За всі роки моєї роботи таку заяву в мене написали всього 12 осіб.
— Як думаєте, чому так?
— Люди у нас не дуже обізнані стосовно таких речей, це стосується не тільки прижиттєвої згоди, а й випадків, коли родичі пацієнта приймають рішення про посмертне донорство своєї близької людини.
Трансплант-координатор – це професія, яка включає в себе всі взаємозв’язки між трансплантологами, донорами, рецепієнтами і Українським центром трансплантної координації. Тобто, наприклад, якщо у людини трапилось горе, встановлений діагноз «смерть мозку», це у нас повноцінний кандидат на трупне донорство.
Для того, щоб це здійснилося, повинні дати згоду на це його родичі. І дуже багато людей критично до цього ставляться, тому що вони не обізнані, вони не розуміють, що це, як це.
Наприклад, кажуть, що у людини б’ється серце, що ми будемо «різати по живому». Починають проводити приклади всяких серіалів про чорних трансплантологів. Хоча є і випадки, коли люди навпаки, дивилися «Доктора Хауса» і самі кажуть, що хотіли б віддати органи. Але це маленький відсоток.
По цій же причині люди дуже мало дають прижиттєвих згод. В основному їх дають медичні працівники, чи їхні родичі.
— А хто саме з родичів померлої людини може приймати рішення про донорство, який ступінь споріднення має бути?
— Чоловік або дружина, якщо немає їх, то інші родичі, законні представники, які можуть поховати особу. Це можуть бути навіть не родичі. Наприклад, якщо йдеться про самотню бабусю, то таке рішення може прийняти навіть її сусідка, якщо вона бере на себе зобов’язання поховати цю людину і документально це оформлює.
— Ви сказали, що люди в більшості критично ставляться. Тобто, доводиться їх вмовляти?
— Ми нікого не вмовляємо, не маємо такого права. Це ж дуже інтимний момент. Ми даємо людям вибір, розповідаємо про можливості, про людей, яких ми можемо врятувати цим вибором, а вони приймають рішення самі.
Бесіда може тривати від 10 хвилин до 2 годин, поки люди приймуть смерть свого родича. Тобто, «смерть мозку» – це діагноз, який констатує ціла комісія, і не одну годину. Це повноцінна смерть людини, але в неї по-медичному ще б’ється серце, тому що вона під’єднана до апарату ШВЛ.
— Скільки взагалі є часу на прийняття рішення щодо донорства після того, як констатували смерть мозку?
— Десь година. Тут питання в тому, що за годину може і серце у потенційного донора зупинитися. Тобто, я спілкуюся з родичами, кажу, що ми можемо допомогти людям, це може статися. Але багато є факторів, які нам можуть не дати це зробити.
По-перше, після того, як нам нададуть дозвіл, ми починаємо дообстеження донора. Можуть бути виявлені вірусні захворювання, які мають протипокази до трупного донорства. Це дуже складний момент, і тут працює ціла команда, щоб все вийшло.
Читайте також: Медичні дива — у запорізькій лікарні провели три трансплантації нирок за одну добу
— Стосовно прижиттєвої згоди, які є законодавчі нюанси?
— По-перше, людина, яка дає прижиттєву згоду, має великий плюс, про який ніхто не говорить. Якщо колись цій людині буде необхідна пересадка, вона буде завжди перша в списку. Вона має зовсім інший статус, ніж всі інші пацієнти в листі очікування. Але для цього заява має бути не менш як рік в нашій базі. Тому що як є заява на згоду, так є і заява на відкликання цієї згоди.
— Тобто, можна передумати?
— Звісно. Якщо ви передумали, то пишете відповідну заяву, і ваша попередня згода анулюється.
— Які потрібні документи для цього?
— Для того, щоб встати на так званий облік, треба мінімальний пакет документів — це паспорт та ідентифікаційний номер. Також треба заповнити дві заяви. Це все.
— Тобто, ніяких аналізів здавати не треба? Просто є таке побоювання у людей, що вони напишуть згоду, і потім до їхніх медичних даних хтось отримає доступ…
— Ні, це тільки заява. Дані медичні — група крові і інші — не вносяться ні в які бази, тобто, це не може стати передумовою для якихось незаконних дій.
— Чи можуть бути донорами органів військові чи цивільні, які загинули під час війни?
— Військовослужбовці взагалі не можуть бути донорами органів. Дозволена тільки родина пересадка, наприклад пересадка нирки родичу. Тобто, військові можуть за життя підписати згоду на донорство органів. Однак, за законодавством, вилучення органів для пересадки в осіб, які загинули у бойових діях, заборонене.
Наприклад, знаю одну людину, яка написала прижиттєву заяву на посмертне донорство. Але зараз ця людина в ЗСУ, це військовий лікар. І якщо з ним щось станеться в зоні бойових дій, ця заява не буде дійсною, вона анулюється в такому випадку.
Те ж саме стосується цивільних які загинули внаслідок бойових дій, прильотів — в такому випадку донорство взагалі протизаконне. Тільки якщо людина помирає від якоїсь хвороби, яка не пов’язана з воєнними діями.
— Тобто, це все просто «страшилки» про те, що когось спеціально можуть вбити, щоб забрати органи?
— Є дуже важливий момент — насправді, список діагнозів, при яких людина може стати посмертним донором, дуже невеликий. Це ураження головного мозку — найчастіше, інсульт чи травма.
При цьому людина має померти саме в лікарні, де лікарі можуть констатувати смерть мозку. Наразі на всю Запорізьку область це тільки одна лікарня — наша. В інших медзакладах смерть мозку не діагностують.
Після того, як спеціальна комісія — а це велика кількість лікарів — констатує смерть мозку, починається робота трансплант-координатора. Він зв’язується з Києвом, дізнається, чи може ця людина стати донором, тобто, чи немає тут законодавчих заборон. Дуже багато питань вирішується, і в цьому задіяна велика кількість людей.
Тобто, це повна маячня, що когось там спеціально вб’ють, щоб забрати органи. Це дуже складна процедура. Це тільки в книжках таке можливо, або в якихось фільмах, щоб когось викрали спеціально на органи. А в реальному житті — ні.
— Чи були у вас яскраві випадки в роботі, пов’язані з донорством?
— Два роки тому ми діагностували смерть мозку в молодої жінки, 39 років. Всі її родичі були категорично проти донорства. Вони плакали, кричали, казали, що хтось із нас її вбив…
У мене є певний план спілкування — я хочу поговорити зі всіма родичами. Тож, я зателефонував синові цієї жінки. І він сказав, що мати колись казала, що хотіла б стати донором. Він поговорив з родичами — і вони дали згоду на трансплантацію. Тобто, від моменту максимального неприйняття до моменту прийняття було одне спілкування.
У підсумку, трансплантація все ж не відбулася, тому що в жінки було виявлено СНІД. Але цей випадок запам’ятався.
— Скажіть, скільки один донор максимально може врятувати людей?
— В нашій лікарні — чотири. У нас відбуваються мультиорганні забори органів, приїжджають спеціалісти навіть зі своїми реципієнтами, як це було минулого разу, коли з Києва приїхав Борис Тодуров, щоб провести пересадку серця.
Тобто, це дві нирки, печінка, серце. За умови, що у донора це все має дуже гарні показники.
Читайте також: Гуляє подвір’ям та збирається додому — як почувається чоловік, якому зробили пересадку серця у Запоріжжі (відео)
— А до якого віку людина… придатна до донорства, скажімо так?
— Ну, дивіться, немає чітких вказівок, до якого віку людина придатна. Є випадок, коли у жінки близько 90 років на Заході України здійснили забір органів. Є певні рекомендації, що це має бути вік до 65 років, але це дуже-дуже відносно.
Наприклад, у людей похилого віку органи можуть бути кращі, ніж у молодих. Тобто, це все залежить від багатьох факторів, і від того, який людина вела спосіб життя.
— На вашу думку, що потрібно для того, щоб люди більш позитивно ставилися до донорства взагалі?
— Думаю, це все потрібно поширювати в маси. Міняти світогляд людей, зокрема через те ж через кіно. Показувати фільми не про «чорних трансплантологів», а про медиків, і при цьому, щоб саме реальні медики були консультантами під час зйомок таких фільмів, щоб не було якихось казусних моментів.
Потрібно проводити просвітницьку роботу з людьми, популяризувати донорство, розповідати, пояснювати. І, я думаю, рано чи пізно, люди стануть більш обізнані, і будуть більш позитивно ставитися до донорства.
Власний досвід
Прижиттєву згоду на посмертне донорство у Запорізькій обласній клінічній лікарні підписала й авторка цих рядків. Вся ця процедура зайняла хвилин п’ять, ніяких аналізів у мене дійсно не брали, і мої медичні дані нікуди не вносили.
Чи довго я думала, перш ніж прийняти це рішення? Скоріше, я довго думала, що це треба зробити, але ніяк не могла зібратися, приїхати і написати цю заяву.
У мене немає ніяких особистих історій, пов’язаних з трансплантацією, не було ніяких «моментів», які б мене вразили, і підштовхнули до цього. Я просто вважаю, що це правильно, і… нормально, і це звичайні речі, в яких немає нічого видатного.
Я планую прожити довге життя максимально здоровою, і багато чого роблю для цього. Але ми не знаємо свого майбутнього, і якщо зі мною щось станеться, мені б просто хотілося принести цьому світові якусь користь навіть після смерті.
Під час спілкування з трансплант-координатором він сказав, що після підписання згоди мені бажано все одно повідомити своїх рідних про те, що я підписала таку заяву. Це потрібно для того, щоб не виникло ніяких проблем чи навіть судових позовів. Поки що я повідомила тільки чоловіка, і він сприйняв це позитивно. Ну а після публікації цього матеріалу повідомляти всіх інших особисто потреби вже не буде.
І останнє — я абсолютно не вірю ні в які прикмети, теорії заговору та інше. Але вірю в медицину і наших лікарів, які роблять справжні дива навіть у найтяжчі часи, і у найскладніших умовах. І якщо люди будуть більш позитивно ставитися до донорства, можливостей рятувати життя у медиків буде більше.
Раніше ми розповідали, як запорізькі та київські лікарі врятували життя молодій дівчині. 34-річна дівчина хворіла на цукровий діабет, однак погіршення здоров’я призвело до термінальної ниркової недостатності, їй знадобилася складна операція з пересадки нирки.
