Олексій та Ольга з Енергодара разом пройшли російський полон
Подружжя з Енергодара Олексій та Ольга до повномасштабного вторгнення жили звичайним життям та працювали на Запорізькій АЕС.
Перший день повномасштабної війни Олексій зустрів на роботі. Коли росіяни захопили Енергодар, працівникам станції сказали, що не чіпатимуть персонал. Так Олексій з дружиною пропрацювали до 1 лютого 2024 року, поки з атомного об’єкту не вивели українських атомників, які відмовилися укладати нікчемні контракти з росатомом.
До середини літа подружжя намагалося вижити в окупованому місті. Однак один дзвінок на територію, підконтрольну Україні, перетворив їхнє життя на справжній сценарій фільму жахів. Історію подружжя розповіли на сайті «Енергоатому».
«31 липня 2024 року я зателефонував родичу у Львів, – пригадує енергодарець, – ми поспілкувалися недовго, і я пішов в магазин по хліб. Раптом до мене під’їхав автобус, звідки вийшов чоловік міцної статури. Він був одягнений у цивільне, але попросив показати документи. Після цього запросив в авто поговорити.
Двері відчинилися, незнайомець мене штовхнув всередину. Там сиділо троє силовиків у масках Я впав на коліна, мені одягли наручники і почали допитувати. Їх цікавило, з ким я спілкувався сьогодні та про що саме говорив. Потім уточнили, де дружина і змусили мене подзвонити їй.
За легендою окупантів, я забув ключ від домофону вдома, тож просив Ольгу впустити мене в під’їзд. Коли вона спустилася, її теж забрали в автобус. Спочатку нас разом привезли на теплову станцію, а потім розділили, одягли на голову мішки від цукру, замотали їх скотчем і повезли в різних напрямках».
Читайте також: Оплески та сльози — у Запоріжжі зустріли захисника, який повернувся з трирічного полону (відео)
Згодом на допитах Олексій дізнався, що фсб отримала вказівку перевірити його, тому за ним слідкували пів року. Причиною арешту стало нібито спілкування з родичем, який виїхав на захід України. Навіть продемонстрували запис їхньої розмови. Хоч чоловіки використовували захищений зв’язок, рашистам вдалося записати спілкування.
«Спершу мене привезли в Мелітополь в колишнє приміщення СБУ, – пригадує атомник, – поки їхали, рашисти задавали багато питань, здебільшого інтимного характеру. Я уточнив, чому їх цікавить саме ця інформація, вони лише похіхікали.
Мене посадили в камеру 130 на 180 см, викладену кафелем. Я сидів на голій холодній підлозі. Туалет – 5-літровий бутель, з їжі – раз на день запліснявіла запіканка, якась квасоля чи кукурудза і кип’яток з пакетиком чаю. Але чай давали не завжди, це залежало від зміни. Були наглядачі, які нили, що через таких, як я – бандерівців і укропів, “гібнут іх мальчікі”, тоді мені чай не світив».
Спочатку нашого Вартового просто допитували, через деякий час намагалися схилити до співпраці. Далі на енергодарця чекав поліграф, оскільки за версією рашистів, атомник дав замало показань і взагалі щось приховує. Українця попередили: якщо він не пройде цю перевірку – буде фізично покараний.
«Не знаю, чи пройшов поліграф. Скоріш за все – так, але за версією ворога, точно ні. Тоді рашисти вирішили застосувати до мене «гру в мобілочку». Роздягнули догола, посадили на приварене до підлоги крісло, засунули ноги в таз з водою, а до статевого органу та грудей приставили дві клеми, підключених до мобільного. Після цього почали дзвонити на телефон, а я – «дивитися мультики». Мені стало дуже погано», згадує Олексій.
Читайте також: Берці та світлини на маскувальній сітці — у центрі Запоріжжя відбулася акція-перформанс на підтримку полонених (фото)
Енергодарець пригадав ще один «яскравий» день перебування у полоні – 3 серпня 2024 року, коли йому принесли кип’яток та пакетик чаю:
«Я його випив і почав дивитися якось так, наче крізь стіни. Підлога рухалася хвилями, мене трясло, а рашисти запитували, чи я ще з ними. Далі я пам’ятаю людей у білих халатах, які перевіряли мене на драгері та питали, що я вживаю. Потім мені почали ввижатися дрони, і я ховався під ліжко. Через таку поведінку лікарі одягли на мене смиренну сорочку.
Прийшов до тями я через п’ять днів, а загалом перебував там десять. Як виявилося, це був Бердянський психоневрологічний диспансер. Весь цей час мені двічі на день щось кололи та давали якісь таблетки – можливо, виводили з того стану, у якому до них доставили. Від того «чаю» я відходив місяць, це було важко і жахливо.
Мене виписали з рекомендаціями стати на облік до місцевого психіатра. Не встиг я вийти з медзакладу, як рашисти вже чекали. Пакет на голову – і знову кудись везуть, потримали до кінця дня, вночі передали правоохоронцям, щоб ті оформили «порушення комендантської години». Далі – мелітопольський суд, на якому з присутніх лише я і суддя. Присудили 25 діб ув’язнення, відправили в ізолятор тимчасового утримання».
Таких термінів у чоловіка було декілька. Тобто, як тільки Олексія випускали після відбування покарання, його знову зустрічали рашисти в масках, а далі по напрацьованій схемі – порушення комендантської години, суди та ізолятор. Вони були розташовані в Білозерці, Акімовці, Кам’янці-Дніпровській, Веселому, а останнім часом – і в Енергодарі.
В ізоляторі Веселого Олексій зустрів свою Ольгу. Як виявилося, її теж там утримували та змушували розносити їжу ув’язненим.
«Ми бачилися тричі на день, – розповідає чоловік. – Фізично дружину рашисти не чіпали, а ось морально добивали. Вони відверто казали, що люблять мучити українців, бо ми дебільна нація, а тортури приносять їм моральне задоволення.
Інколи нас з Ольгою забирали з мішками на голові, відвозили кудись і підсовували щось на підпис. Що це було – не знаю, але точно не контракт з росатомом. Якось мені чітко заявили, що я для них небезпечний, і в місті мене не повинно бути. Я просив вбити мене, а дружину відпустити. На це рашисти реагували агресивно і казали, що смерть потрібно заслужити.
У грудні 2024 року мене таки депортували. Коли оформили свої папірці, гордо заявили: “ми тєбє жізнь падарілі”. На що я відповів, що обов’язково повернуся в Енергодар, але їх там вже не застану, бо вони будуть або на болотах, або на тому світі».
Через Грузію Олексій добрався до Німеччини, де проживав давній знайомий його матері. А згодом — повернувся в Україну.
Ольгу рашисти випустили лише в 2025 році, через три місяці після депортації чоловіка. Коли подружжя 31 липня 2024 року розділили, жінку теж повезли в приміщення колишнього відділення мелітопольської СБУ. Протримали декілька днів, потім засудили, а 3 серпня відвезли в ізолятор Веселого. Олексій в цей час був у психвідділенні.
«Коли дружина вперше після затримання мене побачила, то почала кричати від шоку, радості та щастя одночасно, – пригадує атомник. – Вона казала, що мої очі бігали по колу, а погляд був якийсь розгублений, далекий. Оля переживала, що мене вже немає серед живих. Відразу принесла чаю і халви. Ми дуже зраділи зустрічі, стало якось тепліше на душі, з’явилося бажання триматися у цьому пеклі далі».
Спочатку атомниці інкримінували те, що вона знала і не розповіла рашистам про «сотруднічество сожитєля с СБУ і ВСУ». Потім її ув’язнили за те, що нібито пішла стопами чоловіка й сама здавала позиції орків. А далі було ще цікавіше.
«Останній термін Ользі присудили за те, що її 30-річний син служить в ЗСУ, – розповідає Олексій, – але річ у тім, що дітей у нас з дружиною немає. Після того, як орки зачитали вирок, Оля уточнила, коли саме народила, бо щось не пригадує цього. Їй наголосили, що син є, і це не обговорюється».
Півтора місяця перед депортацією дружина провела «на підвалі», а останні чотири дні взагалі була прикутою до батареї та не отримувала їжі. Вона сиділа з пакетом на голові, перемотаним скотчем. Він настільки стискав, що в Олі порушився кровообіг, і вона періодично втрачала свідомість.
Про депортацію їй ні слова не сказали. Коли привезли на кордон з Грузією, – це був приємний сюрприз. Якось мама приносила дружині передачу з ліками і заховала туди номер мобільного чоловіка. На щастя, орки записку не знайшли, і Оля вивчила його напам’ять. Уже з Грузії зателефонувала Олексію й повідомила радісну новину. Зараз вона теж в Україні.
На жаль, у російському полоні Ольга підірвала здоров’я, їй запропонували лікування в Інституті серця МОЗ України, тож скоро жінка пройде реабілітацію в столиці.
За словами подружжя, триматися в російському полоні допомагало те, що вони умовно були поруч і знали, що обоє живі. Також гріла думка, що скоро цей жах закінчиться.
До ворогів Олексій та Ольга звертаються спокійно, без емоцій:
«Бумеранг – існує! Тому бажаємо рашистам відчути все те, що відчули ми, українці! А тим енергодарцям, які продали рідне місто та країну, які пішли на співпрацю з ворогом та здавали своїх, – радимо тікати подалі й не попадатися на очі. Вже зовсім скоро ми повернемося в український Енергодар, і там їм місця не буде!».
Раніше ми писали, що з полону повернувся мешканець Запоріжжя Сергій Іванченко. Він перебував у Борисоглєбскій колонії, у Воронезькій області, яка вважається однією з найбільших російських катівень.
Імена героїв інтерв’ю змінено з міркувань безпеки. Фото ілюстративні.
