Пішов з життя запорізький художник, який ще у 1970-ті роки створював приголомшливий авангард й потім продовжував дивувати тих, хто бачив його картини
Не стало відомого запорізького художника Віктора Заруби. Сумну новину повідомила на своїй сторінці у фейсбуці його колега і сусідка, художниця Наталія Луценко:
«З глибоким сумом і скорботою повідомляю, що після важкої хвороби пішов з життя відомий художник, незвичайно цікава людина Заруба Віктор. Світла пам’ять… Велике співчуття рідним».
Наталія Луцено також повідомила zprz.city, що сьогодні з Віктором Зарубою прощаються найблизкіші люди, на кладовищі Святого Миколая.
3 серпня Віктору Зарубі виповнилося 80 років. Тоді я спілкувалась з художником. Правда, фотографуватися він не схотів, не дуже добре почувався. А на сайті zprz.city до його ювілею вийшло велике інтерв’ю.
Це справжня легенда запорізького авангарду та нонконформізму (нонконформіст — незгодний), надзвичайно талановитий художник і неординарна яскрава особистість, людина з непростим, але добрим характером.
Ще у 1970-х Віктор Заруба створював такий сміливий авангард, який деяким і сьогодні не снився.
«Я малював (авангард. — Ред.) і не показував, бо міг би і не дожити з цим «Австралійським крокетом» (безпредметна картина 1971 року, зберігається в колекції Запорізького обласного художнього музею. — Ред.). Представники обкому партії дивився роботи перед виставками. Тоді був один пейзажно-натюрмортний реалізм — це не мистецтво, а змальовування тривимірного простору в двомірне», — розповідав мені Вікто Заруба.
«Австралійський крокет», 1971
Ходять чутки: щоб вступити до Спілки художників Віктору Зарубі довелося спалити свої картини.
Я спілкувалась з Віктором Зарубою трохи більше 20 років — перше інтерв’ю вийшло до його 60-річчя. (Тоді він сказав, що я перший журналіст, з яким він спілкувався за останні 15 років). На запитання щодо спалення робіт завжди стримано мені відповідав: «Факт — спалив 20 картин, але не буду розповідати про це». А нещодавно зізнався: «Це були ілюстрації в моєму розумінні до «Маленького принца» Антуана де Сент-Екзюпері».
Зі Спілки художників Віктор Заруба згодом, уже за часів незалежної України, вийшов. Точніше, за його словами, не відновив членство у СХ.
А після персональної виставки у Запорізькому обласному художньому музеї 1990 року взагалі не виставлявся. (Крім участі у знакових виставках із серії «Образ. 90-ті» у тому ж музеї, де навіть я, як співорганізатор і організатор, Віктора Зарубу особисто не бачила. Наскільки пам’ятаю, його умовила мистецтвознавиця музею Ірина Ласка, якої давно немає в живих).
І мені дуже шкода, що ні художній музей, ні галереї не проявили достатньої активності, не знайшли підхід до художника и не переконали надати картини для виставки (хоча це дійсно було складно). Бо його картини і малюнки дійсно неймовірні. Звісно — професійні. Але в нього свій оригінальний цікавий стіль. Але бачити їх могли тількі обрані, у майстерні художника, де я побувала декілька разів.
(Далі — мої фото з двору майстерні Віктора Заруби, зроблені у серпні 2008 року, частина публікується вперше. Гарний був день — тоді Віктор Заруба влаштував імпровізовану виставку для художника Юрія Калашнікова (пішов з життя 16 вересня 2024 року), колекціонера Олега Красносельського і для мене).
Віктор Заруба не боявся експерементувати і пробувати нове. Наприклад, бачила, як він малював картини у воді — був цікавий ефект.
«Завжди дивувався, як люди по 10-20 років малюють в одному стилі. Невже вони хоч трохи не хочуть піднятися над собою? Або їм так затишно в обжитій ніші…
Не вмію робити копії, тому що не повторю свого стану, а без наповнення картина буде порожньою. Після кожної роботи відчуваю повне спустошення. Зробив роботу — і відпускаю її. Мені навіть назви вигадувати не цікаво», — ділився Віктор Заруба.
А з приводу неучасті у виставках відповідав, що не любить тусовки і бачить ставлення до мистецтва в Україні. Хоча зі свої 45 до 60 років, за його словами, зробив усе те, що хотілося зробити ще у 1970-ті. Активно продовжував творити і потім, тому, що не міг не малювати. Казав, що художник малює себе, тобто, своє наповнення.
Три запитання до Віктора Заруби, на які він відповідав у різні часи
— Чому ви вирішили вчитися на художника?
— У дитинстві я малював на цегляній стіні нашого будинку – ми жили у приватному секторі. Мабуть, батько щось помітив у мені і сказав: «Давай ми Вітьку віддамо в художню школу, може, художником стане». А я був сьомою дитиною у сім’ї. Мій перший пензлик батько зробив із собачої шерсті — вистриг собаці бік. Я вступив до художньої школи – і поїхало.
— Звідки у 1970-х у вас узявся такий авангард?
— Справжній прорив у творчості у мене почався 1969 року, коли я почав працювати з дітьми у художній школі, де раніше й сам навчався. Мене запросив мій перший викладач Євген Мірошниченко (художник, перший директор Запорізької дитячої художньої школи. – Ред.). Дуже йому вдячний, він надав мені шлях.
Євген Мірошниченко знав, як я ставлюсь до мистецтва. Наприклад, у 30-градусний мороз, я, єдиний із викладачів, приїхав на заняття, хоча мешкав на «Космосі», а інші – недалеко від школи.
Вплинув на мою творчість й політ у Космос Юрія Гагаріна.
— Що вас надихає?
— Читаю багато віршів і це наповнення поезією виплескується у моїх роботах. Без задоволення та пориву ніколи не пишу. Малювати – не штукатурити, тут не треба себе примушувати. Якщо картина вимучена, глядач це відчує. Дехто дивується – навіщо я так багато малюю, все одно все йде “у стіл”. А я це роблю для себе особисто.
Повне інтерв’ю до ювілею Віктора Заруби читайте за посиланням.
Висловлюємо співчуття рідним і близьким Віктора Антоновича Заруби.
Фото Світлани Олійник, зі сторінки у фейсбуці Віктора Заруби
