Не стало художника, який обожнював Запоріжжя і незвичайно його малював

Пішов з життя запорізький поет і художник Юрій Калашников — ніхто, як він, так не зображував Старий Олександрівськ

16 вересня не стало відомого запорізького художника і поета Юрія Калашникова. В наш час вмирають не тільки внаслідок обстрілів, але й від хвороб, з якими людство так і не навчилось боротись.

Сумну звістку повідомила сьогодні на своїй сторінці у фейсбуці голова Запорізької організації Національної Спілки художників України Ірина Гресик:

«Запорізька організація НСХУ понесла важку втрату. Після важкої хвороби перестало битися серце Юрія Калашникова. Висловлюємо глибоке співчуття родині Юрія, чудовій людині, митцю, поету, члену НСХУ. Світла памʼять світлій людині».

Юрій Калашников справді був талановитим митцем і гарною світлою людиною.

Читайте також: Він був абсолютно безвідмовним професійним Дідом Морозом: пішов з життя відомий запорізький актор

Він брав участь у запорізьких виставках з 1993 року, починаючи зі знакових виставок серії «Образ. 90-ті» у Запорізькому обласному художньому музеї, спочатку під псевдонімом Вок Ін Шалак. Там, як одна з організацій виставки, я познайомилася з Юрієм і спостерігала за його творчістю.

Юрію Калашникову було 60 років. Він трохи не дожив до свого дня народження. Народився 18 жовтня 1963 року в Ізмаїлі Одеської області.

З червоним дипломом закінчив механіко-металургійний факультет Запорізького машинобудівного інституту (тепер Національна політехніка), став інженером-конструктором. У складний для країни економічний період в 1990-ті не скаржився на безгрошів’я, а пішов на ринок продавати джинси, адже треба було дбати про доньку та дружину.

Завжди любив малювати й любов до мистецтва зрештою перемогла. Брав приватні уроки малюнку та живопису, займався самоосвітою. Цікавився історією, археологією, що знайшло свій відбиток у творчості.

У Юрія Калашникова були виставки у Харкові, Києві, Львові, Парижі, Нью-Йорку, Джерсі-Сіті та інших містах.

А ще писав він вірші, зокрема до багатьох малюнків і навпаки — ілюстрував поезію. 2009 року випустив у запорізькому видавництві «Дике Поле» збірку віршів та малюнків «Між мною і тобою».

Але головне, на мій погляд, у його творчості – Юрій Калашников створював дивовижну графіку, був справжнім експериментатором. Все починалося з незграбно-наварочених конструкцій на кшталт Вазарелі й Кастанеди. Потім з’явились складні, витончені, наче мереживні малюнки. Ніби поточні під дощем зображення. Акварельна мозаїка. Були малюнки-«вітражі» і «наскельний живопис» (визначення мої). Але у всіх напрямках відчувався його авторський стиль. Все це Юрій створював лише за допомогою олівця, туші та акварелі.

Різноманітні й сюжети. Одна з найцікавіших серій, на мій погляд – незвичайні запорізькі краєвиди, серед яких багато Старого Олександрівська та рідного художнику Зеленого Яру. Цікаво. Частину з них він малював реалістичному та фантастичному варіантах. У другому варіанті Запоріжжя нагадує місто зі сну. Більше так його не зображував ніхто.

Медова таблетка для майбутнього художника

Я узяла у Юрія Калашникова не одне інтерв’ю. Тож, згадаємо найважливіше з них.

— Юрію, чи були у вашому творчому житті незвичайні випадки?

— Колись розклеїв у Запоріжжі на зупинках сторінки зі своїми віршами. Коли живеш у квартирі, то хочеш облаштувати її для себе, коли живеш у місті – то де саме. Я хотів перетворити вулиці на великі сторінки з моїми віршами. Розклеїв їх своїми маршрутами.

Уявляю, як здивувалися люди, вийшовши вранці на зупинку і побачивши поряд із традиційними оголошеннями про пошуки роботи та купівлю-продаж вірші. Зробив це з добрими намірами та випробував кайф. Відчуваю кайф і коли малюю.

А якось, щоб краще відчути, як бути первісним художником без благ цивілізації, малював, стоячи ногами в тазі з холодною водою. Потім захворів. Але експеримент був непоганий.

– Як ви вирішили стати художником?

— Все почалося в дитинстві, коли мені було років зо три. Батьки йшли на роботу, а старший брат закривав мене у хаті, залишав фарби, олівці, альбом. Я спокійно сидів та малював. Мені подобалася медова акварель — куштував її на смак, наскільки вона медова. Напевно, солодким медовим смаком прикрашав самотність. У школі мріяв бути художником, хоча спочатку все-таки став інженером.

— Чому ви обрали графіку?

— Графіка – один із найдоступніших засобів у мистецтві. Мене у графіку приваблює чіткість ліній. І ще те, що робота чи виходить, чи ні – на відміну від живопису, який можна правити і доводити до досконалості.

– Серед ваших предків були художники?

— Був один, по сербській лінії.Мої предки, бідні дворяни Дідовичі, в 19 столітті воювали в російсько-турецькій війні, на боці росіян. За виявлену звитягу їм подарували маєток під Токмаком – там вони жили до 1917 року. Ось мій прадідусь Дідович і був художником. Він загинув під час громадянської війни.

«І тоді обираєш — чи полюбити…, чи зізнатися»

— Хтось із великих живописців на вас вплинув і що вас надихає?

— Про натхнення — нічого згори. Для мене джерело натхнення, це радше спілкування з симпатичними мені людьми. Усі мої роботи — це сплеск, маленька луна тієї енергії…. Часто, коли малюю роботу, то розумію, що роблю її для конкретної людини.

Щодо художників, то сьогодні мені може подобатися один, завтра – інший. А взагалі у світі ідеї постійно витають, як інформаційне поле. У свій час їх «вихоплюють» одиниці, а потім ідеї можуть обрушитися на тисячі людей. Іноді щось робиш, а потім дізнаєшся, що хтось так уже працював і давно. І тоді обираєш — чи полюбити цього художника і сказати, що наслідуєш, чи зізнатися, що не знав його, тобто у власній некомпетентності.

Наприклад, я знаходив свої ідеї у Віктора Вазарелі. Але в мене ідея була висловлена меншою мірою, ніж у нього. Мої ранні малюнки, які ви назвали незграбно-навороченими (з чим я не зовсім згоден), поєднує з вазарелевськими картинами підхід, пов’язаний з алгоритмом незавершеного, з ґратчастою структурою простору.

Цей стиль був дуже щирим. Я почав так малювати, коли ще не спілкувався з колегами-художниками, був сам по собі.

— А потім почали створювати малюнки, начебто по них пройшов дощ та змастив фарбу вертикальними лініями. Мабуть, любите гуляти під дощем?

— Люблю. Я назвав цей напрямок млявопточним реалізмом. Першим малюнком у цьому напрямі стала робота «Далеке місто», подарував її Запорізькому обласному художньому музею.

Прийшов у цей напрямок концептуально, спираючись на поняття гравітації. Коли відкрив собі, що гравітація Землі як «мати рідна » , але іноді заважає жити, що це і мій хрест.

Ще згадалася історія, як ховатися мисливцеві. Рухи не повинні насторожувати звірів. Треба враховувати, що Землі все падає вниз, підкоряючись закону гравітації. Тому те, що рухається донизу, звірів не напружує. Вони звертають увагу на те, що рухається вгору, наприклад, на руку, що піднімається. Коли моргаєш і вії злітають нагору, то звір теж помічає. Тому полювати треба з примруженими очима. Таке маскування за допомогою вертикальних ліній підштовхнуло мене до думки зробити малюнки в стилі уповільненого реалізму.

«У Запоріжжя було обличчя жінки, яка не приділяла уваги косметиці, своїм зморшкам»

– Як народилася ваша знаменита серія про наше місто Запоріжжя?

— Захотілося показати, що в місті, яке я люблю, є своє обличчя. Почав займатися цією темою наприкінці 1990-х із почуття суперечності: чому запорожці так рідко зображують своє місто? І закохався!

Першою роботою про місто став фантастичний варіант диптиху «Дім-човна a3 — h3» із зображенням будівлі біля Нацбанку та краєзнавчого музею на вулиці Чекістів, 27, тепер — вулиця Троїцька.

До речі, якщо тоді в Запоріжжя було обличчя жінки, яка не приділяла уваги косметиці, своїм зморшкам, то згодом вона перетворилася за допомогою косметичних засобів, не завжди дорогих, але при цьому мінор не зник. Можливо, вона налякана тим, що відбувається. І для мене не менш кохана.

— Що означає знак над домом-човном (варіант фантастичний, фото не зберіглось), схожий на сонце?

— Можу сказати, що коли творив цю роботу, то згадував слова чеської поетеси Віслави Шимборської: «Потім був, але вода не схлинула і ми живемо на дні затопленої спільноти». Але, як риби, ми не бачимо цієї води та живемо за допотопними законами. А десь є інший світ». Над будинком намальовано метафоричний кордон поділу світів.

— Чому ви досить часто змінювали стиль?

— Змінююсь через власний характер, який вимагає підтвердження, що можу багато.

— Один із ваших відносно нових напрямів – переосмислення первісного мистецтва з використанням сучасних прийомів, так званий наскельний живопис. Як до нього прийшли?

— Була мрія стати схожою на того стародавнього художника, якому раніше вірили більше, ніж зараз. Спробував малювати так, як на мій погляд, це міг зробити первісний небогемний художник.Хотів повернутися до архаїки та досягти абсолютної доступності для глядача. Так з’явилися одні з моїх улюблених малюнків — скельний живопис у сучасній інтерпретації.

Іноді на моїх роботах повз мою волю з’являються якісь незрозумілі знаки. Мені здається, проявляється генна пам’ять — не моє власне надбання, а спільна мова, зрозуміла і моєму сучасникові, і щасливцю, який жив кілька тисячоліть тому.

«Якось древня гречанка-ведунка назвала мене паралельною людиною»

— Знаю, що у вашому якомусь магічному малюнку «Катакомби» з видом на планету Земля закладено певні символи.

– Можна сказати, що катакомби – це місце для усамітнення, де згадуються речі, заховані у глибокій підсвідомості.

А можна згадати, що є слова-визначення (наприклад, комп’ютер) і слова-символи (наприклад, сонце). І в деяких роботах варто використовувати символи, зрозумілі для всіх.

У «Катакомбах» використано символ Земля — вона ширяє в небі там, де ми звикли бачити Місяць. Земля зображена зі зміщенням осі на 180 градусів, що надає малюнку смак апокаліпсиса. А катакомби, далекі від Землі, стають місцем безпеки та свободи.

Але закрийте рукою Землю і побачите звичайний земний пейзаж.

— Дивлюся на «Катакомби» і думаю — звідки у вас такі неземні асоціації?

— Якось древня гречанка-ведунка з Приморська назвала мене паралельною людиною і сказала загадкову фразу: «Не забувайте, це Земля і тут свої закони. А ви тут стороння людина».

Якщо вірити в теорію реінкарнації, то, можливо, одне зі своїх життів я провів не на Землі. Можливо, дискомфорт свого земного існування я компенсую малюнками.

Одне з останніх висловлювань Юрія Калашников про мистецтво:

— Я з віком стаю все консервативнішою. Зараз у нас дуже складне життя і люди хочуть вічного, що несе катарсис і хоч деяке полегшення. Хочеться Храм мистецтва, де немає ентропії. З катарсисом приходить звільнення від поганого, від того, що заважає насолоджуватися життям, проблем.

Але, вважаю, що у мистецтві не треба загострювати проблеми. Людину треба лікувати картиною, книгою, фільмом. Можливо, когось і церквою.

Юрий брав участь в розпису одного із запорізьких храмів.