Про війну без прикрас, життя після фронту і діалог, який допомагає зрозуміти одне одного
У Незламному хабі «Орбіта» відбулася відкрита панельна дискусія «Нескорені: діалог без бар’єрів», організована молоддю та ветеранським активом «Запоріжсталі».
Ветерани, діючі військові, молодь і містяни говорили відверто: про війну, повернення до цивільного життя, складнощі адаптації та підтримку, без якої це майже неможливо.
Паралельно з дискусією працював благодійний аукціон, на якому збирали кошти на автівку для взводу безпілотних авіаційних комплексів, що боронить Запорізький напрямок. Саме в цьому підрозділі нині служить один з учасників дискусії Микола Ткаченко.
Двічі доброволець
Діючий військовослужбовець Микола Ткаченко — двічі доброволець. Його шлях на фронті почався з перших годин повномасштабного вторгнення. До війни він працював на Запоріжсталі оператором поста керування гарячої прокатки. Тож ранок 24 лютого зустрів дорогою на роботу.
«О п’ятій ранку я почув над головою перші літаки — і одразу вирішив йти до військкомату. Для себе визначив: повернуся тільки тоді, коли всі вороги підуть з нашої держави.
Одразу набрав керівника і сказав, що йду. За кілька днів уже був у зоні бойових дій. — навчання тоді як такого не було. Ми були одними з перших, хто зустрічав ворога, і завдання було просте — не пустити його до міста», — згадує Микола.
Під час виконання одного з бойових завдань Микола отримав поранення. Після цього — лікування, реабілітація, повернення до роботи на підприємстві. Проте через рік він прийняв рішення повернутися на фронт і підписав контракт.
«Я був в окремій штурмовій групі і ми мали зайти на певну позицію, підтримати наших бійців, згодом евакувати трьохсотих бійців. Але коли зайшли на позицію, на нас вийшло два ворожих танки і почали в опор нашу групу розстрілювати. Так я отримав поранення.
Було списання, довгий період, поки відновився. Але як тільки зміг — сам обрав підрозділ і повернувся. Зараз я знову служу у взводі безпілотних авіаційних комплексів».
Свою мотивацію Микола пояснює просто:
«Моє місце сили — це люди поруч. Побратими. І всі, хто в тилу допомагає. Ми можемо тримати фронт, але не можемо тримати тил. Тил має підтримувати — тільки разом ми переможемо».
Окрема тема — забезпечення підрозділів. Микола розповідає, що техніка на фронті — це буквально питання життя.
«У серпні 2025 року почався активний наступ на Запорізькому напрямку. Ми втратили багато автомобілів. За один місяць — три пікапи. Один підірвався на міні, другий знищив FPV-дрон, третій — також підірвався під час заїзду на позицію. Машину викинуло, евакуювати її було неможливо. Добре, що люди залишилися живі.
Ми залишилися майже без коліс. А це — підвіз, евакуація поранених, переміщення між позиціями. Тому я відкрив збір на автомобіль», — каже Микола.
Зазначимо, що збір на автівку досі триває. Кожен, хто зробить донат від 100 грн, не лише допомагає нашим бійцям, а й отримує шанс на подарунок — прапор України з автографом Олександра Усика.
Долучитися можна за номером картки: 4874 1000 2896 9619
Або за посиланням на банку: https://send.monobank.ua/jar/4EceWDogQ5
«Стояла в магазині і не розуміла, що робити»
Юлія Прус – доброволиця, яка долучилася до лав 110-ї окремої бригади територіальної оборони Сил територіальної оборони Збройних сил України у березні 2022 року. Приймала активну участь у бойових діях на Запорізькому напрямку, двічі отримала контузію.
Після повернення з фронту Юлія влаштувалася працювати на комбінат Запоріжсталь. Війну вона згадувати не хоче: каже, що для себе вирішила рухатися вперед.
Нещодавно Юлія вступила до вишу, щоб стати військовою психологинею. Ветеранка каже, що це рішення напряму пов’язане з її власним досвідом війни.
«Я маю травматичний досвід, пов’язаний із війною. І через це дуже добре розумію людей — через які травми вони проходять, що переживають і ще будуть переживати. Це речі, які не зовсім про цивільне життя — це глибші процеси. Я зрозуміла, що хочу допомагати людям проживати ці стани. Тому що повернення з війни — це дуже складний момент. Це травматична подія, після якої людині потрібно фактично заново знайти себе в цивільному житті», — каже Юлія.
Юлія зізнається: їй самій було непросто.
«Я коли повернулася, навіть не могла піти в магазин. Стояла і не розуміла, що робити. Дивлюся на полиці — і не можу зібрати думки. Треба купити їжу, вдома пустий холодильник, діти… А ти просто губишся. Дуже важко було. Потроху почала звикати, якось повертатися до цього життя.
Я через це пройшла. І тому хочу допомагати іншим пройти цей шлях», — ділиться ветеранка.
Читайте також: Військовослужбовця з Запоріжжя: «Війна залишає відбиток на душі назавжди»
Полон, сни і повернення
Андрій Проскура воював з 2017го в АТО/ООС. Повномасштабну війну зустрів під Маріуполем — командиром гармати у 55-й артилерійській бригаді.
«24-го числа, о третій ранку, ми вже були під Маріуполем. Я був командиром гармати. Виконували завдання в місті, потім — блокада», — згадує Андрій.
Згодом разом з побратимами Андрій потрапив у полон, де пробув близько трьох років. Після звільнення — пів року лікування і відновлення.
Попри це, війна продовжує нагадувати про себе.
«Мені часто сниться те, що я пережив. Що я знову там. Я цього не приховую — у мене навіть керівництво знає. Іноді просто не можу спати», — каже Андрій.
Саме родина і підтримка близьких та колег стали для Андрія тією опорою, яка допомагає рухатися далі.
«Я вірю, що це все з часом пройде. Головне — повернутися, — каже Андрій. — Моє місце сили — це моя родина. Я знав, що вони за мене моляться. Це дуже допомагало триматися».
Адаптація після повернення, каже Андрій, непроста — і часто бракує інформації, куди звертатися по допомогу. Втім, іноді підтримка знаходить сама:
«Буквально через тиждень після повернення зі мною зв’язалися представники «Серця Азовсталі». Вони вже знали, хто повернувся. Пояснили, які документи потрібні, допомагали поступово — і з реабілітацією, і з іншими речами».
Незвичайний футбол
Максим Ярошенко до повномасштабної війни працював на Запоріжсталі. До війська доєднався з перших днів вторгнення. Спочатку служив у територіальній обороні, а згодом — сапером у 703-му окремому оперативному полку підтримки.
У липні 2023 року під час контрнаступу на Запорізькому напрямку, виконуючи завдання з розмінування поблизу Роботиного, Максим підірвався на ворожій міні і втратив ногу.
Потім — протезування, реабілітація і повернення до роботи на комбінаті. Ще одне джерело сили — спорт. Максим грає у запорізькій команді з ампфутболу.
«Мені запропонували спробувати грати в протезному центрі. Я спочатку подумав: як грати у футбол, якщо немає ноги? Але прийшов, подивився — і зрозумів, що це реально», — каже ветеран.
Ампфутбол, пояснює він, має свої правила — усі гравці пересуваються на милицях.
«Це потрібно, щоб усі були в рівних умовах. І зараз цей спорт дуже розвивається — є команди в багатьох містах, чемпіонати, ліги. Все як у звичайному футболі — тільки для ветеранів», — ділиться Максим.
Сила підтримки
Сьогодні на Запоріжсталі працює більше 220 ветеранів російсько-української війни. Тут їх чекають, підтримують і допомагають повернутися до мирного життя.
Один з тих, хто працює з ветеранами на підприємствах Метінвесту в Запоріжжі — Костянтин Матлай. Він сам пройшов війну, отримав поранення і після повернення до цивільного життя допомагає адаптуватися іншим.
«Я пішов на фронт у жовтні 2023-го. Пройшов навчання, далі вже була служба.
Під час виконання бойових завдань отримав поранення. Було влучання — FPV-дрон. Він залетів на нашу позицію, у бліндаж. Мене тоді поранило. Після цього була евакуація і тривалий період реабілітації», — згадує Костянтин.
Після відновлення Костянтин повернувся до цивільного життя — і до роботи на підприємстві.
Сьогодні він допомагає ветеранам, які повертаються з фронту, адаптуватися до роботи та знову вбудуватися у звичний ритм життя. Каже, такі ситуації часто потребують не лише формального втручання, а й уважного людського підходу:
«Після реабілітації я повернувся на «Запоріжсталь», і мені запропонували займатися ветеранською політикою.
Я допомагаю ветеранам, які повертаються, адаптуватися до роботи, налагодити процеси. Іноді виникають складні моменти.Але все це можна пройти і подолати разом – саме цим я і опікуюсь».
Костянтин підкреслює: наявність таких фахівців — це не формальність, а необхідність, особливо в умовах великої кількості ветеранів, які повертаються до цивільного життя:
«Такі спеціалісти важливі, бо у ветерана має бути можливість кудись звернутися. Якщо він залишається сам на сам із проблемами — це набагато складніше. А так є люди, є середовище, куди можна прийти і отримати підтримку».
Нагадаємо, на Запоріжсталі та інших підприємствах Метінвесту діє корпоративна програма «Шлях героя: екосистема інтеграції ветеранів», яка забезпечує супровід воїна від моменту мобілізації з підприємства до його повергнення та подальшої адаптації у колективі після звільнення з лав української армії.
З воїнами та їх родинами встановлюють зв’язок для надання оперативної допомоги у підготовці до служби, ветерани отримують від компанії індивідуальну захисну амуніцію, матеріальну допомогу для реабілітації.
По поверненні з фронту ветерани коштом компанії отримують поглиблений медичний огляд, психологічну допомогу, лікування та протезування, перекваліфікацію та наставництво, безкоштовне навчання в Метінвест Політехніці.
Освіта і свідомий вибір
Дискусія тривала близько двох годин — проте час пролетів непомітно. У форматі відкритого діалогу ветерани не тільки розповідали про свій досвід, а й ділилися порадами, зокрема, для молоді, і вони звучали доволі чітко.
Перша — обов’язково здобувати освіту, адже без неї після війни адаптуватися значно складніше. Друга — якщо є бажання йти на фронт, робити це свідомо: через рекрутинг і з можливістю самостійно обрати підрозділ.
За словами учасників дискусії, організованої молодіжним рухом та ветеранським осередком Запоріжсталі, такі заходи — це не просто розмови, а важливий «місточок» між військовими і цивільними.
І, як неодноразово звучало під час дискусії, саме ця взаємна підтримка — один із ключових факторів, який допомагає вистояти.
Раніше ми писали, що захисник з Запоріжкоксу розповів про свій шлях повернення до цивільного життя.
