"Єрусалим – це серце планети": у Запоріжжі відкрилась виставка відомої художниці (фото)

У Запоріжжі відкрилась виставка Наталії Коробової «Світло Єрусалиму» — вхід безкоштовний

Світло, яскраві кольори та позитив — це те, що бачиш та відчуваєш, коли заходиш на нову виставку у галерею Туристичного інформаційного центру. У суботу там презентували експозицію запорізької художниці Наталії Коробової «Світло Єрусалиму», де побувала і журналістка zprz.city.

Єрусалимські пейзажі та біблейські сюжети у зовсім некласичному виконанні, написані акрилом на папері — на ці роботи Наталія надихнулась однією з поїздок в Ізраїль. Також представлений живопис. Ця виставка нещодавно побувала у п’яти містах України — у Хмельницькому, Чернівцях, Виноградові, Хусті й Дрогобичі. Нарешті художниця показала її у рідному Запоріжжі.

Читайте також: На вулицях Запоріжжя з’явились воєнні плакати львівської художниці, схожі на килимки — фото

Дочка метра запорізького живопису, Володимира Коробова, Наталія Коробова, мабуть, найвідоміший широким верствам населення Запоріжжя художник. Працює у напрямі ліричного реалізму. У радянські часи Наталію Коробову критикували за те, що на картинах недостатньо оптимізму, за занепад. До речі, сама художниця у житті сповнена оптимізму і в неї дуже позитивне мистецтво.

Під час презентації керівниця Запорізького обласного художнього музею Інга Янкович подарувала Наталії Коробовій велике червоне яблуко з натяком на картину, яка у 1970-ті роки зробила художницю відомою. Слава буквально обрушилася на Наталю після публікації у журналах «Юність» та «Радянський Союз» картини «Автопортрет із яблуком», який вона написала у свої 20 років.

На презентацію своєї виставки Наталія Коробова прийшла після безсонної ночі (яка була у багатьох запорожців через масовану атаку ворожих дронів. — Ред.).

— Було дуже гучно. Якось себе зібрала. Але думок скасувати відкриття виставки не було, адже прийшло багато людей, – відповідає Наталія Коробова на запитання zprz.city.

Свято дива, на яке ми чекаємо

— Наталіє, розкажіть, будь ласка, про роботи серії «Світло Єрусалиму».

— Вся серія графіки «Світло Єрусалиму» – Ізраїль 1998 року. Поїздка була чудовою. Тоді ми мандрували всією країною. Але Єрусалим – це особливе, найголовніше місто, особлива енергія, серце планети.

Писала краєвиди, бо я це бачила, проживала. А портрети, образи, просто проявлялися в мене і все.

— Чому вирішили показати цю серію зараз?

— Мене спонукала згадати про цю серію війна в Ізраїлі минулого року. У мене цю виставку прийняв Хмельницький обласний художній музей, потім запропонували виставитись в інших містах.

— На виставці є диптих «Медитація». А як медитація стосується до теми Єрусалиму?

— Я додала до експозиції живопис, який, на мій погляд, близький до теми виставки взагалі та наших переживань сьогодні. Диптих називається «Ханука» і складається з двох частин «Медитація 1» та «Медитація 2» — там різний колір (синій та червоний. — Ред.) та різний посил. Й, відповідно, різна енергія. А Ханука — це свято дива, на яке ми чекаємо.

— Скажіть, будь ласка, як дипломований психоаналітик, фахівець з арттерапії, який настрій у синього кольору і який у червоного?

– Синій – це інтровертний колір, це глибина (у синьому була і сама Наталія Коробова. – Ред.). А червоний – це енергія, що йде назовні, дуже сильна, дуже потужна, більше пристрасті.

— А чому ви не включили до експозиції свої картини «Квіти і війна», які були в інших містах?

— Окрім виставки у Хмельницькому. В інших містах ці картини були дуже доречними. А тут я подивилася зал і зрозуміла, що ні.

— Серія «Квіти і війна» продовжується? (Художниця пише квіти й на кожній такій картині пише, на який день повномасштабної війни вона намальована).

— Так, не з таким темпом, як було, але продовжується. Одну картину з цієї серії я передала до Запорізького обласного художнього музею, ще одну – до Хмельницького.

Дівчина з яблуком — прокинутись знаменитою

— Наталіє, нагадайте, будь ласка, з чого почалася ваша любов до малювання.

— У сім’ї, де тато художник, це було логічно. Перше враження від картин, мабуть, було на рік. Загалом, коли я народилася, тато працював удома, пахли фарби, ми жили в одній кімнаті.

Тато розповідав, що коли мені було трохи більше року, він робив замовлення – портрет якогось партійного вождя. Я оголосила, що тато малює і я малюю, взяла пензлик і зафарбувала весь портрет.

— А коли свідомо вирішили стати художником?

— Доволі пізно. Я багато ліпила. Ще хотіла стати акторкою, ходила до театральної студії. Але тато сказав: «З твоїм характером ти не будеш актрисою. Не зможеш спати з режисером лише для того, щоб здобути роль». А потім якось само собою вийшло, що я почала малювати. Тато не відмовляв, не вмовляв. Просто підтримав моє рішення.

— І одного разу, після публікації вашого «Автопортрета з яблуком», ви, можна сказати, прокинулися знаменитою.

— Мені зателефонував поет Льоша Цвєтков, і сказав: «Знаєш, що твій «Автопортрет із яблуком» надрукували у «Юності»?». Ми ж ще не отримали журнал (всесоюзний. – Ред.). Спочатку я не повірила. Якщо не помиляюсь, це було у 1970 році. А потім, у 1971 році, картину надрукували у журналі «Радянський Союз».

Цікаво, що багато художників із різних міст довго зберігали цю репродукцію. Мені розповіли, що навіть у Парижі, у метро хтось приклеїв цю репродукцію на стіну.

Автопортрет я написала у Будинку творчості у Сенежі. Мені було 20 років. Художниця з Риги Інга Добрайс написала там свій чудовий автопортрет на тлі горобини.Я так їм захопилася! Працювала у своїй майстерні, і наш керівник подарував мені червоне яблуко. Там стояло дзеркало. Я подивилася в нього, стала крутитись перед дзеркалом і зробила кілька начерків, а потім написала автопортрет.

Вдома я доробила картину. І через Спілку художників відправила на виставку до Москви. Щоправда, із боями. У Запоріжжі мене критикували за автопортрет, викликали на правління Спілки художників. Та куди тільки не викликали!

На правлінні мені говорили: «Ти ж така симпатична. Ну, чому ти намалювала себе такою білою, дивною?». Що тут відповісти? Мені здавалося, що на портреті я також гарна. Взагалі мене чомусь називали упадницьким художником. Коли влада чи система розсипається і не знає, що робити, вона починає шукати ворогів. Який стосунок до розвалу радянської влади може мати картина?

— Ваші картини забороняли виставляти у радянські часи?

— Так, але це, в основному, розкрутила, наша місцева мафія – правління Спілки художників, нікого з яких уже немає в живих. Від мене ховали запрошення до інших міст та країн. У творчих організаціях завжди такий тераріум різною мірою. Думаю, це була просто заздрість через нестикування мого віку, успіху, незалежності.

Думка

Інга Янкович, в. о. директора Запорізького обласного художнього музею:

«Мені подобаються роботи Наталії Коробової з поїздок. Вона повертається така захоплена. І для мене такі роботи — це ілюстрації її вражень. Особливо подобаються твори, де багато кольору. Деякі роботи є інтуїтивно-медитативними.

Наталія Коробова знакова особистість, причому подвійно. Творчість її батька Володимира Коробова та самої Наталії – це, можна сказати, символ часу. У Володимира Коробова соцреалістичні роботи в хорошому сенсі слова, як у Тетяни Яблонської. Він шістдесятник, писав у стилі того часу. А Наталя – це новий етап розвитку живопису. Така цікава зміна поколінь. Тому для мене вони знакові подвійно».

Крістіна Євглевська, подруга Наталії Коробової:

«Мистецтво — це один з аспектів, який тримає нас на життєвому плаву. Виставка мені сподобалася. Я не бачила жодної людини, яка залишилася б байдужою до творчості Наташі Коробової».