«Боятися немає сенсу»: у запорізькій філармонії показали воєнний стендап від військового Андрія Іванюка
У Запорізькій обласній філармонії пройшла особлива подія — стендап-вистава «Боятися немає сенсу». Єдиний актор і автор постановки — учасник АТО, діючий військовослужбовець, актор і режисер Андрій Іванюк.
Це відверта, подекуди жорстка, але дуже людяна розповідь про фронтову реальність — від мобілізації до боїв на Сході України.
П’єсу вже було опубліковано в антології актуальної української драми «Неназвана війна», а раніше вона перемогла у конкурсі Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса.
У виставі немає зафіксованого тексту — кожен виступ — з елементами імпровізації. Сам автор зізнається:
«Я щоразу наново “вишиваю” по певній канві — залежно від ситуації та аудиторії. Є “теплі” зали, які дихають разом із тобою, а є такі, що не прошибеш. Тому я можу змінювати порядок сцен, більше або менше матюкатися — усе залежить від залу», — каже Андрій Іванюк.
«Це моя реабілітація»: Андрій Іванюк — про поєднання фронту і сцени
— Наскільки складно виступати морально, проживати все це на сцені?
— Взагалі не складно. Бо я зараз «актор у війську». Це для мене реабілітація. Те, що накопичується всередині під час служби, я маю можливість випустити, перетворити на енергію вистави. І ще це спілкування з глядачем — воно мене наповнює. Це як після довгої подорожі повернутися додому.
— Ви казали, що кожна вистава — це імпровізація. Як це виглядає?
— Так, я змінюю порядок, слова, навіть кількість матюків (усміхається). Є певна структура, але я розповідаю правду — свою. Тут немає ні режисера, ні письменника, які щось додають. Це справжня документальна вистава, у прямому сенсі — я сам розказую свої факти, сам ставлю.
— Чи є інші постановки, над якими ви працюєте?
— Так, ми з моїм театром готуємо ще дві комедії — одну про Західну Україну, іншу про соцмережі. Але зараз через службу показати їх поки немає змоги. Після перемоги, я впевнений, буде друга частина цієї вистави — уже про 2022 рік і повномасштабну війну. Хочу закрити тему війни власним досвідом. До речі, у «Боятися немає сенсу» використані кадри з мого фільму «Східняк».
— Як вдається поєднувати службу і творчість?
— Важко. Бо я не в штабі — виконую бойові задачі. Але якщо хочеш — знаходиш час. Це моя форма відновлення. Хтось їде в місто, хтось у кафе, а я — на сцену.
До того ж навіть серед хлопців на фронті бувають імпровізовані виступи. Бо сміх потрібен усім. Найважче — це паніка і страх, а посмішка допомагає вижити. Ми, військові, теж хочемо бути веселими. Ми прості люди — гніваємося, сміємося, жартуємо.
— А як з’явилася сама назва «Боятися немає сенсу»?
— Це був напис на блокпості під час АТО. І вона дуже влучна: коли ти вже там, немає чого боятися. Ти вже все пройшов. Не треба боятися повістки чи того, що тебе мобілізують. Якщо ти вже тут — чого боятися?
Без пафосу і фальші
Заявлені 90 хвилин пролетіли дуже швидко — настільки емоційним і цікавим був виступ. Перше, що я для себе відзначила — те, як легко й весело Андрій розповідає про речі, які насправді страшні.
Ще до розповідей про зону АТО — коли він згадував мобілізацію, учебку — вже було відчуття: якщо вдуматися, це справжній треш. Але він говорить про це з гумором, з якоюсь неймовірною легкістю.
І це, як на мене, дуже цінна риса — коли людина вміє зберігати іронію навіть у найтемніших ситуаціях.
Найемоційнішою частиною була історія про перебування в зоні АТО. Вразило те, що Андрій з побратимами жили у селі, поділеному між нашими і сепаратистами.
Я слухала — і не могла уявити, як це взагалі можливо. Як можна жити поруч, коли у тебе з сусідом — різні погляди, і ти розумієш, що люди, яких ти захищаєш, можуть бути налаштовані проти тебе. Це дуже важко навіть просто уявити, не те що прожити.
Але водночас у виставі було багато смішного. Наприклад, історія про барана, який три ночі бавився з вівчаркою, а потім утік і став «вільним». Її Андрій розповів так живо, що зал сміявся вголос.
І це дуже точно передало головну думку, з якої він почав свій виступ: ветерани рідко згадують бої — вони згадують кумедні, побутові історії. Бо саме в них — життя.
Мені здається, такі вистави потрібні. Вони допомагають зрозуміти, що війна — це не романтика, не героїчні кадри з телевізора. Це життя звичайних людей, які просто роблять свою роботу, жартують, сумують, сміються, як усі ми.
І, напевно, ще важливо, що завдяки таким зустрічам стає менше дистанції між військовими і цивільними. Бо іноді ми просто не знаємо, як підійти, що сказати. А насправді все простіше: можна просто подякувати, просто поговорити. Бо вони — наші, такі ж українці, просто в іншій реальності.
Хто він — Андрій Іванюк
Андрій Іванюк народився 1987 року в селищі Битків на Івано-Франківщині. З дитинства мріяв про мистецтво — син художника, він навчався в Інституті мистецтв Прикарпатського університету, а пізніше закінчив університет Карпенка-Карого (режисура театру і кіно).
Працює в Театрі на Липках у Києві, дебютував на сцені Івано-Франківського драмтеатру, грав у виставах «Втеча від реальності» та «Солодка Даруся».
У кіно — знімався в «Толоці» Михайла Іллєнка, серіалі «Мухтар». Як режисер, створив фільм «Східняк» з Богданом Бенюком у головній ролі.
Після початку війни на Сході країни Андрій пішов до війська одразу, як отримав повістку.
«Скарги є? — Немає! — Придатний!» — згадує він у виставі сцену медкомісії.
Вистава «Боятися немає сенсу» — не про війну як подію, а про людей, які вміють залишатися собою навіть під обстрілами. І, можливо, саме цей сміх є найбільшим проявом сили.
