Запоріжанка Юлія Борисенко розповіла, як стала фотохудожницею, про знімання ню та про екстрим
Ню, портрети, пейзажі, абстракції – понад 60 робіт показала запорізька фотохудожниця Юлія Борисенко на своїй першій персональній виставці, яка вийшла цікавою, творчою. Експозиція відкрилася у Виставковій залі Спілки фотохудожників або фотоклубі.
Читайте також: Чоловічі очі крупним планом — молодий запорізький фотограф презентував свою першу виставку
На презентації виставки «Цінувати кожну мить» побувала журналістка zprz.city та поспілкувалася з Юлією Борисенко.
«Мені стало страшно, що завтрашній день, можливо, не настане»
— Юліє, з якого приводу відкрили виставку?
— Виставка називається «Цінувати кожну мить». На цю назву мене надихнула пісня «Цінувати життя» гурту «KOLA», наприкінці якої такий рядок: «Цінуйте кожну мить, бо мить це і є життя».
Приблизно пів року тому у Запоріжжі були чергові прильоти, всі налякані. І в якийсь момент мені стало страшно. Ось я ходжу в походи в гори – фотографую. Щось помічаю на вулицях – фотографую. Є багато фотографій, які я ніде не виставляла, у жодних соцмережах, їх ніхто ніде не бачив. І в якусь мить мені стало страшно, що їх ніхто ніколи не побачить і завтрашній день, можливо, не настане.
Про виставку, звісно, мріє практично кожен фотохудожник. Але то недостатньо матеріалу, то сумніваєшся у своїх роботах… Тому я постійно відсувала виставку — колись потім. А тут усвідомила, що потім може не настати й не варто нічого відкладати, треба жити тут і зараз. І якщо є можливість і сили, то треба діяти та робити, у тому числі й виставку.
«Трішки випили й вмовила роздягтися»
— Який часовий діапазон фотографій на виставці?
– Показала фото за 10 років. Але особливо багато робіт за пів року. Останнім часом я дуже просунулась і в жанрі портрета, і ню – це для мене новий жанр. Я лише пів року тому спробувала створювати фото ню.
– У вас на фото і жінки, і чоловіки. Кого легше фотографувати, кого цікавіше?
— Жінки легше йдуть на контакт та на знімання. Чоловіки спочатку категорично відмовляються. Фотографую лише своїх знайомих. Кажу: «Я всіх у своєму оточенні роздягаю, тож будьте обережні» (сміється). Щоправда, погоджуються на таку зйомку лише, якщо не видно обличчя.
Взагалі. цікавий сам процес, коли людина спочатку заперечує: «Я ніколи не роздягнуся». Потім сумнівається: «Ну, добре, трохи спробуємо». І коли потім дивиться на себе з боку «Це що, я? Як гарно!», це приємно.
– Хто став вашою першою моделлю ню?
— Першою була я (сміється). Ставила фотоапарат на витримку і за 10 секунд бігла та позувала. 20-30 дублів – і виходить кадр.
До речі, на виставці є фото «Музика у кадрі», зроблене 10 років тому. Там ми з партнером у кадрі. Знято на кухні – повісили чорну тканину на вікно, лампа, підсвічування. Смичок справжній. Я ходила до музичної школи та просила продати смичок, розповіла для чого. Просто подарували, і тепер у мене є смичок (посміхається).
Знаєте, я тепер почала інакше дивитися на людей. Я їх роздягаю поглядом, мені всі люди тепер подобаються, як витвір мистецтва.
– А хто був першою чоловічою моделлю?
— Просто друг. Трохи випили й вмовила роздягнутися (сміється).
«Було кілька моментів, коли я могла зірватися з гори»
— Яка найбільш «екстремальна» фотографія, представлена на виставці?
— Зроблена у Карпатах. Мої улюблені гори – Шпиці, Чорногірського масиву, буваю там щороку. Максимальна висота гори – 1863 метри. Взагалі ці гори містичні. Там постійно туман та сильний вітер, там постійно погана погода. Скільки разів я там була, постійно попадала на туман.
На тому знімку ми зайшли до цих гір знизу. Якщо дуже придивитися, то на фото внизу є два маленькі намети, в яких ми провели ніч. Вітер був божевільний, заснути не вдалося.
А на світанку я почала дертися на гору, щоб сфотографувати цю красу – ні, щоб піти стежкою. Було кілька моментів, коли я могла зірватися. Це була найекстремальніша зйомка.
— А який ваш улюблений жанр чи сюжет у фотографії?
— Геометрія – лінії, тіні. Я навчилася дивитися на світ не в кольорі, а в ч/б. А це насамперед, об’єм, фактура, лінії.
«Звідти й з’явилася любов до чорно-білої фотографії»
– Розкажіть, будь ласка, як ви стали фотографом.
— Мені було років 15, коли у нас вдома з’явився перший фотоапарат-«мильниця», плівковий. І приблизно 2004 року я почала пробувати їм фотографувати природу. В мене був складний період у житті. Я багато ходила містом і фотографувала дерева, гарну осінь. Коли роздрукувала фото у салоні, мені сподобалося.
Попросила батьків купити мені фотоапарат, у 2006 році вони мені купили цифрову «мильницю» і з того часу я почала займатися фотографією.
Спочатку, як усі, знімала жучків-павучків, квіточки, заходи сонця-світанки. Бажання фотографувати зростало, я більше почала цікавитись фотографією.
Мені підказали, що є Запорізький фотоклуб. Познайомили із фотографом Володимиром Ковальовим, навчалася у нього. Він і привів мене до фотоклубу. У фотоклубі почала освоювати плівкову фотографію, навчилася прявляти плівку – звідти й з’явилася любов до чорно-білої фотографії.
У фотоклубі перебуваю з 2013 року.
— А ким працюєте?
— Фотографом. За освітою я інженер-технолог машинобудування, закінчила «машинку», але жодного дня не працювала за фахом. Ще на другому курсі зрозуміла, що це не моє, вже тоді була закохана у фотографію. Але батьки казали, що фотограф — це не спеціальність, має бути «корочка».
Я казала, що ніколи не піду на завод. Але мене потім колега з фотоклубу покликав до себе на завод і я пропрацювала там п’ять років фотографом. Тепер продовжую працювати фотографом, але вже на «конторі».
Приходьте!
Виставка «Цінувати кожну мить» Юлії Борисенко буде відкрита у фотоклубі орієнтовно до середини серпня.
Читайте також: Вчився на інженера, але потягнуло у бік культури — у Запоріжжі відкрилась виставка плакатів воєнного часу Івана Волянського
Адреса Виставкової зали Запорізької обласної організації Національної Спілки фотохудожників України (фотоклубу): просп. Соборний, 159, зупинка «Вулиця Миру».
Час роботи: з вівторка по п’ятницю, з 10.00 до 17.00.
Вхід безкоштовний.
Ми писали, що художники показали своє відчуття прифронтового Запоріжжя — фото.
Фото Олександра Прилепи
