Хортиця, квіти, котик і Ван Гог - у Запоріжжі відкрили яскраву виставку (фото)

Запорізький художник Олександр Глухов розповів на презентації своєї виставки, як заради картини ночував на Хортиці та багато цікавого про свою творчість

У фотоклубі відкрили персональну виставку живопису «Місячне сяйво. Від ескізу до картини» запорізького художника Олександра Глухова. Втім ескізів тут немає, ми бачимо вже результат — повноцінні картини.

За словами художника, представлено понад 40 картин переважно останніх двох років, частина яких знаходиться у приватних колекціях. Втім є роботи створені і п’ять, і сім років тому. Також Олександр Глухов займається графікою, але в цю виставку даний напрямок його творчості не увійшов.

Читайте також:Художник із Запоріжжя покаже «Місячне сяйво» та розповість історію картин (фото)

Таке враження, що на виставці переважає яскрава осінь. Є також натюрморти з квітами і портрети, у тому числі, кота. Напрямок робіт — від реалізму до імпресіонізму і експресіонізму та їхнього синтезу, с різними фактурами. Представлено и декілька картин Наталії Гуйтур.

Чому виставка називається «Місячне сяйво»?

Читайте також:У Запоріжжі відкриють дві виставки в один день — вхід вільний

— Тому що у світлі Місяця я ніби знаходжу вхід до іншої реальності. На виставці є картина із такою назвою, — відповідає Олександр Глухов.

І розповідає мені про експозицію:

— На виставці представлені мої досліди. Якщо раніше я писав картини інтуїтивно, швидко, то зараз почав їх продумувати.

Наприклад, картину, яка висить праворуч від «Місячного сяйва» — «Вид на балку Генералку» (таблички автор зробити до відкриття виставки не встиг. – Ред.) я писав два дні. Створював її за акварельним ескізом, який робив з натури на Хортиці у серпні цього року. Раніше ми ходили із художниками етюди писали. Щоб зробити цей етюд, я спеціально ночував на Хортиці, змерз, ще дрони літали. Моторошно було. Спочатку комарі дзижчали, а потім почали дрон дзижчати. Не виспався, потім спека почалася. Ну, дуже важкий день був. Але все зробив.

Взагалі, на виставці представлені реальний реальні пейзажі Хортиці — балка Генералка, Старий Дніпро.

Раніше я не міг писати картини «з голови» чи з акварельного ескізу, а тільки з натури. Тепер можу. За більш ніж 20 років у мене накопичився досвід. Я писав усі види квітів, побував у багатьох куточках України від Криму до Карпат. У мене вже склалася своя зорова пам’ять – така внутрішня бібліотека.

Щось я беру від різних художників, але, звичайно, по-своєму, пропускаю все через свою призму. Наприклад, у живопису – у Петра Столяренка, по його картинах я вчився імпресіонізму; чи наших запорізьких Коробова, Колосовського; у графіці – у Сергія Якутовича.

Ще мені здається, що мої картини чимось схожі на киргизькі килими. Тому що мама була башкиркою, східною людиною.

— Пам’ятаю у графіці вашу техніку замальовки, як у долара.

— Так, це є Сергій Якутович.

— А ще бачу на виставці репліку на Ван Гога. Це, як і раніше, ваш найулюбленіший художник?

— Так. У мене був задум зробити музей Ван Гога у Запоріжжі. Але мені важко писати його картини, бо кожна з робіт пронизана болем та стражданням. Їх важко копіювати та складно передати.

— А що за котик на вашій виставці?

— Це дружній шарж на художника Анатолія Криволапа. В мене була серія з котиками — різні образи, як пародії на відомих постатей.

— Чи є на виставці картина з цікавою історією?

— Наприклад, «Моряк» – портрет Віталія Семенюка. Він запросив мене до себе в яхт-клуб на п’ятдесятиліття. Віталій пив коньяк, і я почав малювати його портрет. Потім він заснув, і я дописував ювіляра вже сплячого. Поставив поруч картину, відкрив банку тушонки, поїв і чекав, коли він прокинеться. Він зрадів, сказав: «Це чудово, мене так ніхто ніколи не писав». І купив картину.

— Згадайте, будь ласка, як ви вирішили стати художником?

— З дитинства хотів бути художником, завжди малював. Мені завжди подобалися картини та все, що з цим пов’язано. Захотів навчатися у художній школі, мене мама туди відвела. Після школи вступив на художника до 6-го училища (тепер – Запорізьке вища професійне училище. — Ред.). Одним із моїх вчителів був художник Антон Шеретов.

Після училища я влаштувався працювати помічником чи учнем скульптора Вані Озерова і ми ще пам’ятники гравірували. Там я познайомився із скульпторами.

Коли був скульптором-гравером, то близько побачив горе, смерть, людей, які замовляють пам’ятники своїм рідним. Мене це сильно потрясло… З особистих причин у мене стався нервовий зрив, шок. Я вирішив кинути скульптуру, гравіювання та повністю присвятити себе живопису.

Виїхав до Криму, вступив до художнього училища імені Самокиша. Не довчився, бо були проблеми із грошима. Вони там вони різко закінчувалися і доводилося повертатися до Запоріжжя заробляти та знову виїжджати туди. Було таке, що залишаєш людям картини на продаж, а вони зникають разом із твоїми роботами – ні картин, ні грошей.

— А ваші батьки – художники?

— Ні. Двоюрідний дід був художником та відомим футбольним тренером. Мабуть, його дар художника перейшов до мене. Плюс вплинула моя любов до лісу, природи.

А мама та тато все життя підтримували мене, як художника. Якби не їхня підтримка, то, мабуть, я не став би художником.

Художник – це важка професія. Тому що ти не знаєш, коли в тебе буде заробіток, коли в тебе щось куплять, і взагалі все це непередбачувано.

— Чим ви зараз заробляєте?

— Я викладаю, займаюся арттерапією з дітьми-аутистами. Також живу за рахунок продажу картин. І проводжу майстер-класи у художньому музеї (в один із вихідних. – Ред.) – мені подобається там атмосфера, бажання людей малювати.

— Картини на які теми найбільше затребувані зараз у покупців?

— Здебільшого картини на військову тематику. Але на виставці їх нема.

— А які у вас улюблені теми, сюжети?

– В основному, природа – це ліси, Дніпро, Хортиця. У нас єдине місце – це Хортиця. Сумно, що зараз через війну там досить небезпечно перебувати. Я навіть потрапляв на дрона-ждуна, який активувався. Або мені здалося, але він сильно дзижчав поруч у траві і я втік.

Квіти також люблю малювати. Я вивчаю квіти, дивлюся, як їх пише київська художниця Юлія Сердюк. Побачив її роботи у фейсбуку – на мій погляд, це ідеальний приклад, як треба писати квіти. Я з нею трохи списувався. Не всі вміють писати квіти.

— Раніше у вас був більш «гладкий» живопис, зараз — більш фактурний. Ви відчуваєте, як міняєтесь і чому?

— Тому що всередині йде чи зростання, чи деградація, чи застій. І це впливає на живопис. У якісь старі стилі вже не виходить зайти, повернутись до них.

Мабуть, раніше у мене був якийсь наївний імпресіонізм, а зараз це вже імпресіонізм справді з експресіонізмом.

— А коли ви почали писати більш об’ємні, пастозні роботи?

— Коли вже набрався досвіду і вже сьорбнув горя. Два роки, як зі мною немає мами, вона померла від епілепсії у мене на руках.

— Співчуваю… Пам’ятаю, що у вас була цікава «Зелена виставка» приблизно у такому ж стилі у запорізькій галереї «Бараннік».

— Так, але там я писав «на дотик», а тепер повернувся до цього стилю свідомо. Це як у боксі – раніше я просто бився, а зараз уже бачу та знаю, як поставити удар.

— Чому на вашій виставці представлені картини Наталії Гуйтур?

— Тому, що останні п’ять-шість років працюю з нею в одной майстерні, і ми друг друга підтримуємо та допомагаємо один одному створювати полотна та долати різні труднощі в житті.

Наталія допомогла мені вийти з кризи, пов’язаної з воєнною ситуацією. Я малював, але перебував у важкому стані всередині. А Наталя, сильна за вдачею, вміє знайти слова, що я відразу «прокидаюся».

На виставці Наталя ніби подовжує та розкриває тему місячного світла. Ти засинаєш під місяцем і починають снитися сни. Її картини чимось схожі на ці сни.