Від гончарного круга до керамічних прикрас
В ЦКП «Орбіта» триває етносимпозіум «Витоки. Форма традиції», де українську культуру можна не лише побачити, а й буквально відчути руками.
У суботу, 22 серпня, у Центрі культурних послуг «Орбіта» зібралися чимало запоріжців. Хтось прийшов подивитися на майстрів, хтось — придбати керамічну прикрасу чи щось смачне, а хтось, як ми з донькою, вирішив не просто дивитися, а спробувати зробити щось власноруч.
Це другий день мультидисциплінарного етносимпозіуму «Витоки. Форма традиції», який цього року вперше проходить у Запоріжжі. Його учасники говорять про українську традицію не як про щось застигле в минулому, а як про живу культуру, яку можна переосмислювати, змінювати й робити частиною сучасного життя.
І, якщо чесно, це відчувається вже з перших хвилин перебування на заході.
З медом, зефіром і керамікою
Заходи проходять на двох локаціях. Частина програми розмістилася у Білій залі, частина — у «Незламному Хабі», облаштованому як укриття.
Вже при вході відвідувачів зустрічає невеликий крафтовий ярмарок та фудкорт. Тут продають мед, домашній зефір, сушені фрукти, напої та інші смаколики. Поруч — речі, зроблені руками українських майстрів.
А далі починається те, заради чого багато хто й прийшов.
У Білій залі одночасно працювали три майстер-класи: з гончарства, різьблення по дереву та лінориту.
Обрати все одразу, звичайно, неможливо, тому ми з донькою зупинилися біля гончарного круга.
І це виявилося значно цікавіше, ніж я очікувала.
Глина, яка слухається рук
До цього я ніколи не працювала за гончарним кругом. Колись ліпила руками якісь керамічні речі, але гончарство — зовсім інша історія.
Майстер-клас проводив скульптор Сергій Спасьонов. Спочатку він показав, як із грудки глини поступово зробити глечик. А потім учасники вже самі могли вирішувати, що саме хочуть створити: чашку, мисочку, невеликий глечик чи іншу форму.
На словах усе виглядало досить просто.
Насправді — не зовсім.
Глину потрібно тримати певним чином, не натискати надто сильно, але й не боятися доторкнутися до неї. Потрібно поступово витягувати форму, одночасно утримуючи її руками. Один неправильний рух — і стінка починає їхати вбік, форма втрачає симетрію, а виріб доводиться рятувати.
Саме тут стає зрозуміло, чому гончарство — це не просто «покрутити глину на колі».
Сергій Спасьонов постійно стежив за процесом, підказував учасникам і буквально своїми руками показував, яким має бути рух. Десь потрібно було послабити натиск, десь — навпаки, трохи впевненіше тримати форму.
І поступово з безформного шматка глини у кожного починало виходити щось своє.
Можливо, професійний гончар одразу побачить десятки недоліків у таких перших роботах. Але збоку здавалося, що поганих результатів тут просто немає. У когось вийшла чашка, у когось — мисочка, у когось форма була трохи вища або нижча, але кожен учасник ішов від гончарного круга зі своїм виробом.
І, мабуть, саме це було найцікавішим.
Ти бачиш, як матеріал змінюється буквально під твоїми пальцями. Ще кілька хвилин тому перед тобою лежав просто шматок глини, а тепер це вже річ, яку ти зробив сам.
Є в цьому щось дуже просте й водночас особливе.
Коли працюєш руками, ти на якийсь час перестаєш поспішати. Відчуваєш матеріал, стежиш за рухами, намагаєшся втримати форму. І врешті отримуєш не просто сувенір із майстер-класу, а предмет, у створенні якого сам брав участь.
Здається, саме заради таких відчуттів на подібні заходи й варто приходити.
Культура, яку можна не лише побачити
Після гончарства ми спустилися до «Незламного Хабу». Там уже була зовсім інша атмосфера.
По периметру розмістилися столи крафтового ярмарку. Запорізькі майстри привезли свої роботи: в’язані іграшки, керамічні вироби, прикраси з бісеру, каміння та інших матеріалів.
Окремо привертають увагу керамічні прикраси — зокрема чокери та інші аксесуари в етнічному стилі. Це той випадок, коли традиційні мотиви зовсім не виглядають чимось «із минулого». Навпаки — такі речі цілком органічно можуть опинитися у гардеробі сучасної людини.
На ярмарку взагалі легко затриматися надовго. Розглядаєш одну річ, потім іншу, повертаєшся до попередньої. Тут є що вибрати — питання лише в тому, скільки всього захочеться забрати додому.
Поруч проходив майстер-клас із петриківського розпису. На сцені тим часом готувалися до музичної програми.
Коли українське стає модним
Я взагалі люблю такі заходи. Але цього разу найбільше мене зачепило навіть не конкретне ремесло чи виступ.
Мені подобається сама тенденція, яку останніми роками можна побачити дедалі частіше: українські традиції стають модними.
І я кажу це саме в хорошому сенсі.
Ще не так давно народні танці, традиційний одяг, ремесла, кераміка чи етнічні прикраси для багатьох сприймалися як щось із минулого. Ніби це історія, яка залишилася десь у селі, старих фотографіях, бабусиній скрині чи музейній експозиції.
Зараз усе інакше.
Круто мати у своєму гардеробі етнічну річ. Круто носити прикрасу, яку зробив український майстер. Круто мати вдома керамічний посуд, який не зійшов із конвеєра, а створений руками конкретної людини.
А ще крутіше — самому сісти за гончарний круг і спробувати зробити такий посуд.
Це вже не просто збереження традиції заради збереження.
Це її повернення в життя.
На «Витоках» це особливо помітно тому, що серед відвідувачів багато молоді. Приходять батьки з дітьми, молоді люди беруть участь у майстер-класах, розглядають прикраси, спілкуються з майстрами.
Тобто українська традиція тут не виглядає чимось, що призначене лише для вузького кола людей, які професійно займаються фольклором або ремеслами.
Вона стає доступною для всіх.
Можна прийти, нічого не знаючи про гончарство, і за кілька годин зробити власну піалу. Можна вперше взяти до рук пензлик і спробувати петриківський розпис. Можна просто купити керамічну прикрасу, послухати музику або подивитися, як працюють майстри.
І саме так традиція перестає бути музейним експонатом.
Від минулого — до сучасності
Організатори називають «Витоки. Форма традиції» не поверненням у минуле, а спробою переосмислити українську ідентичність.
У рамках симпозіуму професійні скульптори із Запоріжжя, Києва, Львова, Дніпра, Полтави, Чернігова, Краматорська, Кам’янського та Решетилівки працюють над серією публічних скульптур.
У своїх роботах вони звертаються до козацтва, обрядовості, родової пам’яті та інших тем, пов’язаних із культурною спадщиною. Але не намагаються буквально відтворити знайомі образи. Навпаки — шукають для них сучасну художню форму.
Однією з таких робіт стала скульптура «Козак-характерник», над якою працюють запоріжець Олександр Жолудь та полтавець Сергій Спасьонов.
Її відкриття відбудеться 23 серпня. Скульптуру мають представити у вогні — стихії, яка в цьому образі набуває окремого символічного значення.
Готові роботи після завершення проєкту можна буде побачити на Хортиці. Так традиція стане частиною міського простору.
Традиція — це не тільки те, що було колись
Мабуть, головне враження після кількох годин на симпозіумі — традицію зовсім не обов’язково «берегти під склом».
Можна танцювати народні танці, співати, ліпити з глини, вирізати по дереву, робити прикраси, малювати, слухати сучасних виконавців і носити речі з етнічними мотивами.
Можна приходити на такі заходи з дітьми й дозволяти їм самим вирішувати, що цікаво.
Можна нічого не знати про конкретну техніку — і просто спробувати.
І, можливо, саме так культура й залишається живою: не тоді, коли ми просто пам’ятаємо, що вона колись існувала, а коли продовжуємо користуватися нею, змінювати її та створювати на її основі щось нове.
Попереду — фінальний день
Завтра, 23 серпня, «Витоки. Форма традиції» продовжаться. У програмі — майстер-клас зі створення ляльки-мотанки з елементами вишивки, заняття з володіння шаблею від Козака Сіромахи, розмова про козацькі традиції та їхнє місце в сучасному житті, а також музична програма.
Паралельно працюватимуть майстер-класи з гончарства, кераміки, різьблення по дереву, мозаїки та іконопису. У холі знову працюватиме крафтовий ярмарок і фудкорт.
А ввечері відкриють вогняну скульптуру «Козак-характерник».
Фото авторки, Сергія Личкатого, Дениса Коцюбинського
