Ім’я добровольця Альберта Радченка вшанували під час церемонії «Дерево пам’яті»
До четвертих роковин повномасштабної війни у Запоріжжі відбулася скорботна церемонія вшанування пам’яті полеглих Захисників і Захисниць України. На меморіалі «Дерево пам’яті» з’явилися нові дзвіночки, які нагадують про воїнів, що віддали своє життя за свободу держави.
Серед них — ім’я Альберта Радченка з позивним «Тойота». Дзвіночок з ім’ям коханого повісила на дерево його дружина Олена.
Альберт Радченко народився 20 жовтня 1975 року в Запоріжжі. Навчався у школі №40, закінчив професійне училище №6. Чоловік пропрацював машиністом шихтоподачі доменного цеху на «Запоріжсталі» майже 25 років.
«В грудні 2022 року було б 25 років на комбінаті, він уже міг піти на заслужену пенсію. Але у лютому 2022-го він з перших днів пішов воювати. Я знала, що він піде. Я це розуміла. Хоч ніхто не вірив, що буде війна. Я до останнього сподівалася, що цього не станеться… але сталося», — розповідає Олена.
З перших днів повномасштабного вторгнення чоловік приєднався до місцевої ТРО. У квітні 2022-го перейшов до роти охорони Васильківського військкомату Запорізької області. Служив там разом із рідним братом.
«Він служив у нас — на Запорізькому напрямку, на Оріхівському напрямку. Тут і загинув. Був командиром розвідвідділення. Частину я зараз назвати не можу… Але це був наш напрямок. Він був тут», — каже Олена.
Альберт Радченко мав позивний «Тойота» — через свою автівку Toyota Corolla, яку дуже любив. З цією машиною він і поїхав на війну.
Захисник загинув 6 січня 2023 року поблизу села Новоандріївка Запорізької області. Виконуючи бойове завдання, Альберт отримав множинні поранення. Йому було 47 років.
Побратими розповідали родині, що Альберт завжди рятував усіх: і на фронті, і в житті. Коли росіяни підпалили поля з хлібом, він разом з іншими гасив пожежу. Коли поруч бомбили села — допомагав евакуйовувати мирних жителів, привозив їжу тим, хто залишався.
У Альберта була травма коліна — штучна чашечка. Але це його не зупинило, каже Олена:
«Коли він ішов добровольцем, тоді ж ніякої комісії особливо не було. Хочеш служити — іди служи. У них були хлопці і на інсуліні. Тобто штучна чашечка — це не було перешкодою. Він навіть не думав про це. Він просто пішов».
Брат Альберта теж служив разом із ним певний час. Згодом, відповідно до закону, був звільнений зі служби — адже родина вже втратила одного сина, а літні батьки залишилися.
Чоловік любив активне дозвілля: до війни Альберт був дайвером. Разом із друзями чистив річку Дніпро та запускав туди рибу. Мріяв попірнати в озерах Норвегії і подорожувати світом.
«Він захоплювався підводним полюванням. Був у федерації підводних мисливців. Вони постійно брали участь у різних заходах, самі купували малька в рибних господарствах і зариблювали Дніпро. Дуже часто організовували чистки річки. Хлопці чистили дно, а ми — дружини, діти — прибирали берег. Дуже багато сміття збирали. Це було його останнє найбільше захоплення», — згадує Олена.
В Альберта залишилися батьки, брат, дружина, донька і син. Син Тимур зараз живе з мамою Оленою у Запоріжжі. Донька Ангеліна ще до війни виїхала за кордон.
«У них із сином завжди були спільні заняття. Вони їздили на велосипедах, часто бували на Хортиці, брали участь у змаганнях в різних містах Україні. Дуже багато часу проводили разом», — розповідає Олена.
Після загибелі чоловіка Олена передала його автомобіль військовим.
«Його Toyota Corolla залишилася, і я віддала її хлопцям на один із напрямків. Бо їм потрібна була машина. І вона зараз працює, приносить користь», — каже жінка.
Альберта поховали на Правобережному кладовищі у рідному Запоріжжі.
Тепер його ім’я — серед тих, що дзвенять на вітрі. І кожен передзвін на «Дереві пам’яті» — це нагадування про воїна, який захищав Україну.
«Це важливо. Важливо пам’ятати. Важливо, щоб знали наші діти. Це не можна забути, бо дуже багато життів втрачено», — каже Олена.
Раніше ми розповідали історія запоріжця Олега Хуповки, який віддав життя за рідну землю.
