Полон і воля: історія бійця запорізької бригади ТрО Романа Ковтуна
«Треба завжди битися до кінця!» — каже Роман, пригадуючи той момент, коли отримав повістку у лютому 2023 року, саме на першу річницю повномасштабного вторгнення.
Він не вагався:
«Я прийняв рішення — треба йти служити! Хто буде воювати, якщо не я?»
Наступного дня з речами вирушив на загальновійськову підготовку, а згодом долучився до 159-го батальйону 118-ї бригади ТрО. Перші бойові контакти відбувалися біля Кліщіївки, потім — на Покровському напрямку.
Історію Героя розповіли на сторінці Запорізької 260 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ Хортиця у фейсбуці.
Читайте також: «Я 1000 разів перечитала, що він вільний» — історія дружини морпіха з Бердянська, який 3,5 роки провів у полоні
У листопаді 2024 року Романа та його побратимів перевели до 3-го батальйону 260-ї бригади ТрО для доукомплектування.
На одній із позицій, яку бійці називали «Дубки», Роман заступив старшим.
«Ми на позиції не встигли навіть познайомитися. Приїхали ввечері, а зранку нас закидали хімічними газовими зарядами. Ми були у протигазах, але гази були дуже сильними», — пригадує він.
Ворог оточив бліндаж, побратим намагався кинути гранату, але його вразила автоматна черга.
«Мене та двох побратимів викурили, і ми були змушені здатися», — додає Роман.
Далі почалися жорстокі випробування полоном. Романа перевезли через кілька етапів до Кінешми, де утримували у колонії.
«Нас били та катували щодня: електричними шокерами, гумовими дубинами та дерев’яними киянками. Чотирьох наших хлопців забили до смерті», — розповідає він.
За вісім місяців у неволі Роман схуд на 26 кілограмів: їжу ділили на кілька осіб, по одній тарілці на п’ятьох. Прогулянок не було, травми залишалися без належного лікування.
«Пройти через все допомогли молитви та думки про родину. Іноді приїжджали представники МКЧХ, але це була формальність. Якщо б хтось пожалівся — можна було живим не повернутися», — говорить боєць.
18 червня 2025 року Роман дізнався, що його відправляють на вихід.
«Я не знав, що це обмін. Лежала купа одягу, я вибрав, що пасувало по розміру. Їхали цілу ніч, а під обід добралися до аеродрому і прилетіли на український кордон», — ділиться він.
Відразу після повернення бійця доставили до лікарні, а він зв’язався з родинами побратимів, щоб повідомити, що вони живі.
Наразі Роман зосереджений на родині.
«Мій син має важке захворювання, тож я планую допомагати його лікуванню. Ремонти в хаті поробити. Хочу побажати всім перемоги Україні та всього найкращого! Не потрапляйте в полон. Треба стояти до кінця на позиціях!» — каже він.
Історія Романа Ковтуна — це не лише розповідь про жахи полону, але й про тих, хто щодня обирає захищати своє, навіть коли ціна — неймовірні випробування. І про тих, хто вдома чекає, вірить і робить усе, щоб повернути своїх близьких.
Раніше ми повідомляли про те, що колишній полонений та волонтер із Запоріжжя став учасником шоу «Зважені та щасливі».
