Як запорізький окуліст від Бога став почесним залізничником
Сьогодні з нагоди Дня медика ми розповідали про запорізьких грандів лікарського мистецтва.
Один з них — Матвій Федорович Гуляков.
Читайте також: Ком’юніті-центр «Опліч ХАБ» у Запоріжжі – психологічна допомога українцям
Після Другої світової війни і до кінця 1960-х років це ім’я було на слуху в Запоріжжі та в області. Те, що окуліста найвищого класу Гулякова за його працю (і за громадську діяльність також) нагородили орденом Трудового Червоного Прапора, логічно.
Але як голова офтальмологічної секції Запорізького медичного товариства Гуляков удостоївся звання «Почесний залізничник»? Це цікаво, а в чомусь і повчально.
Річ у тім, що доктор Гуляков упродовж багатьох років зберігав вірність залізничній лікарні, а останні 36 років свого життя (з 1933 по 1969) завідував її офтальмологічним відділенням. У цій лікарні він і помер. Матвій Федорович часто говорив, що його робочий день закінчується з останнім хворим.
Читайте також: Відновлений після Другої світової — як виглядав вокзал «Запоріжжя-1» майже 70 років тому (фото)
Про шлях непересічного лікаря, який повернув зір, певно, тисячам людей, розповіла Олена Гулякова. Матвій Федорович Гуляков – дідусь її чоловіка (далі — пряма мова).
— Він народився 1894 року в Смоленській губернії. Багатодітна родина переїхала до Олександрівська, де Матвій вступив до ремісничого училища неподалік станції Запоріжжя-ІІ.
Після училища юнак поїхав до Миколаєва – навчатися у військово-морській фельдшерській школі. Сім’я була бідною, а там годували й одягали. Закінчивши фельдшерську школу, Матвій отримав призначення на крейсер «Баян», ходив у море.
Матвій Гуляков – зліва. 1915 рік
Якби не революція, лікував би Матвій Гуляков моряків. На цій світлині він у центрі у верхньому ряду
Але почалася революція, і молодий фельдшер повернувся до Олександрівська. Там на нього чекала наречена, з якою він листувався чотири роки. Після вінчання молодята поїхали до села Михайло-Лукашове. Там у них 1919 року народилася дочка Ніна, яка в майбутньому теж стала лікаркою-окулісткою.
Читайте також: Сало, олія, спідня білизна: чим розплачувалися з лікарями запоріжці 75 років тому
1921 року сім’я повернулася до Запоріжжя, у будинок на вулиці Садовій. Матвій Федорович пішов працювати фельдшером залізничної лікарні. За два роки по тому він та кілька товаришів вирішили їхати до Катеринослава – навчатися в медінституті. Вирушив туди Матвій з дружиною та маленькою донькою. Зняли маленьку квартирку на вулиці Польовій. Матвій навчався в інституті, а дружина Марія ходила по хатах і шила, щоби прогодувати сім’ю.
Читайте також: Як у Запоріжжі з’явився перший пологовий будинок
Так вони прожили п’ять років. І ось навчання завершено. Матвію пропонують залишитися в інституті й продовжити навчання в аспірантурі як дуже здібному студенту. Але треба годувати сім’ю, тому вирішено їхати до Оріхова. Там Матвій Федорович працював окулістом, донька Ніна навчалася у школі.
В Оріхові вони жили, доки Ніна не закінчила семирічку. Іншої школи в Оріхові тоді не було і сім’ї довелося повертатися до Запоріжжя.
Тут Матвій Федорович знову влаштувався у залізничну лікарню, де пропрацював до самої смерті 1969 року.
Читайте також: Жодного вцілілого будинку — мешканці Оріхова щоденно живуть під обстрілами понад два роки (фото, відео)
Коли почалася німецько-радянська війна, Матвій Федорович до останньої хвилини трудився в Запоріжжі. Він мав «білий квиток», в армії служити не міг. А залишав місто з лікарями, коли з іншого боку туди вже заходили фашисти.
Далі почалися страшні поневіряння: П’ятигорськ, Кисловодськ, Ростов, Таганрог, Синельникове… Муки продовжилися і в Запоріжжі — адже сюди Матвій Федорович повернувся ще коли в місті хазяйнували німці.
А після того, як Запоріжжя деокупували, а нинішню Бабурку поки тримали німці, то ворог звідти обстрілював місто, гинули люди. Удень Запоріжжям ходити не можна було, тільки вночі. Навіть міст через Московку потрапляв під обстріл. Бувало, сидить Матвій Федорович на прийомі і чує ревіння снаряда, що пролітає неподалік.
1945 року на все Запоріжжя було три окулісти – Матвій Федорович, його дочка Ніна Матвіївна та ще один лікар. Прийоми – по 60 людей, рецепти писати немає на чому, у хворих просили клаптики паперу. За розкладом двічі на місяць літаком санавіації У-2 піднімалися в повітря й відправлялися до районів.
Читайте також: Запорізький поліцейський у свій вільний час врятував пораненого чоловіка
Мости, Дніпрогес були зруйновані, транспорт не ходив. Шосте селище стояло в руїнах. Здалеку через поле виднілися розвалини «Запоріжсталі». Посередині обласного центру розташувалося село Вознесенка, стояла школа імені Пушкіна, від неї починалося старе місто. Уцілілих будівель залишилося мало, тільки дім Лещинського, колишнє приміщення театру.
Читайте також: Вчився ходити після коми — військовий з міста Пологи розповів про життя після тяжкого поранення
Місто почали відбудовувати. Прибрали німецький цвинтар у центрі, замість нього з’явився сквер Піонерів. На місці колишнього кінотеатру «Комсомолець» стояли одноповерхові корпуси взуттєвої фабрики, на місці «Пузатої хати» – маленькі будиночки з магазинчиками.
Головлікарка однієї з лікарень жила навпроти театру і тримала корову. Можете собі уявити, як центральною вулицею йшли корови.
Будівля, в якій до німецько-радянської війни працював обласний театр. Фото 1944 року. Нині на цьому місці стоїть театр імені Магара
Читайте також: У Запоріжжі медики «швидкої» затримали вбивцю до приїзду поліції
Але відродили Дніпрогес, з’явилося світло, у місті знову запустили трамвай. Поновили обласну лікарню, вона розташовувалася в приміщенні нинішньої обласної дитячої.
Та Матвій Федорович Гуляков назавжди залишився вірним своїй рідній залізничній лікарні.
Їхали до нього з усієї області, багатьом людям він повернув зір, часто в запорізьких газетах з’являлися публікації про високий професіоналізм доктора Гулякова.
Преса нерідко писала про авторитетного лікаря…
…і він сам давав фахові поради на газетних шпальтах…
…а ще при всій своїй зайнятості (Матвій Федорович був і депутатом районної ради) знаходив можливість виступити з лекцією
— Навіть через багато років після смерті Матвія Федоровича мене часто запитували: а чи не родичка я «того самого» Гулякова? — говорить Олена Гулякова. — І я з гордістю відповідала, що це дідусь мого чоловіка.
Фото з архіву родини Гулякових
Раніше ми розповідали, що в Запоріжжі запрацював освітній центр для дітей переселенців.
