За інформацією: Суспільне Запоріжжя.
Військовий Андрій. Суспільне Запоріжжя
Військовослужбовець Андрій родом з міста Пологи Запорізької області. Він пройшов пекло Маріуполя, пережив три роки та три місяці російського полону та знову повернувся на фронт, бо відчув, що має бути поруч із побратимами. Нині Андрій служить у 65-й окремій механізованій бригаді «Великий Луг», де проходить фахову підготовку та опановує одну з найсучасніших спеціальностей — керування наземними роботизованими комплексами (НРК).
Про бої в Маріуполі, вибір нового фаху, контрасти цивільного життя та мотивацію боротися далі — Андрій розповів Суспільне.
Коли почалося повномасштабне вторгнення Андрій служив у лавах Національної гвардії України та опинився в епіцентрі подій – у Маріуполі. Російська авіація та артилерія нещадно знищували місто, а українським воїнам доводилося тримали оборону попри колосальну перевагу окупантів:
«Я часто згадую Маріуполь у 2022-му. Коли на тебе суне ворожий танк, а в руках — лише автомат. Добре, якщо знайдеться якась граната чи «Муха», яка той танк усе одно не бере. Пам’ятаю: страху не було взагалі. Коли дієш із чистим розумом — усе виходить чітко», — згадує Андрій.
Тоді підрозділ нацгвардійців тримався завдяки залізній волі командира, якого Андрій досі згадує з глибокою повагою:
«З такими командирами можна було йти куди завгодно. Він неймовірно чітко прикривав наш відхід. Коли на нас рушили танки й піхота почала «сипатися», ми змушені були відходити з позиції. У командира був лише гранатомет і три ящики ВОГів. І цей шалений дядько просто накидав туди, наче артилерія, допоки ми перегруповувалися».
У середині березня 2022 року в підрозділу зник зв’язок із вищим командуванням, яке перебувало на «Азовсталі». Оцінивши ситуацію, командир зрозумів: окупанти затискають їх з усіх боків. Щоби врятувати життя підлеглих, він ухвалив надскладне рішення:
«Він зібрав нас усіх разом і каже: «Здаєте мені все спорядження, перевдягаєтеся в цивільне, і є три варіанти. Хто місцевий — ідіть додому. Хто знає місцевість і може прорватися на «Азовсталь» — вирушає туди. Хто здатний вийти з міста через кільце під виглядом цивільних — намагайтеся йти. Я більше нічим вам допомогти не можу. Все», — розповідає Андрій.
Військовий Андрій до полону. Особистий архів Андрія
Більшість бійців підрозділу були родом із Запорізької області, Маріуполя вони не знали, тож орієнтуватися в чужому місті, яке палало під постійними авіаударами, було майже неможливо. Попри це, загальний напрямок для виходу таки знайшли. Та перш ніж спробувати вирватися з оточення, Андрію вдалося зробити найважливіший дзвінок у своєму житті:
«Я шукав бодай якийсь зв’язок. Знайшов наднебезпечну точку — навколо гатила артилерія, літали літаки. Забіг на 12-й чи 13-й поверх чотирнадцятиповерхівки, попросив у побратима телефон, набрав маму й кажу: «Ма, все добре». Хоча там уже взагалі нічого хорошого не було. І додаю: «Ма, усе гаразд. Я повернуся додому, я тобі обіцяю». І поклав слухавку».
Хлопці розбилися на маленькі групи й спробували потайки пробиратися крізь руїни. Проте вирватися з пастки виявилося надскладним завданням: окупанти повністю контролювали всі виїзди з міста.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
«Тих блокпостів була просто сила-силенна. На одному з них нас усе-таки вирішили перевірити максимально прискіпливо. Так я і потрапив у полон. Емоції були змішані до краю. Я не розумів, що саме зараз відбуватиметься, але чітко усвідомлював: це не до добра».
Окупанти діяли жорстоко: натягнули хлопцям на очі шапки, обмотали голови та руки скотчем, закинули в автобуси й повезли до в’язниці на окупованій території Донеччини. Катували нещадно — для ворогів кожен захисник Маріуполя автоматично ставав ціллю для знущань:
«Вони розрізняли підрозділи лише через катування. Спочатку нас усіх підряд таврували «азовцями» чи «айдарівцями». Уже згодом, коли вибивали свідчення і розуміли, що людина з іншої структури, ставлення могло трохи змінюватися. Мені пощастило, що не мав татуювань. Через це мене били за те, що я «міг бути розвідником». Лише з часом вони збагнули, що я не маю до цього жодного стосунку».
Мати Андрія під час мирних пікетів на підтримку військовополонених. Особистий архів Андрія
Намагаючись вибити інформацію про розташування Сил оборони, росіяни часто демонстрували абсурдні застарілі карти та дані, які в умовах динамічних міських боїв узагалі не мали сенсу:
«Вони намагалися щось вивідати, але мені було просто смішно від їхніх запитань. Ситуація на полі бою в Маріуполі змінювалася кожні п’ять хвилин. Я міг назвати їм будь-яку точку і точно знав: наших там уже немає. Водночас декому з побратимів на допитах показували на ноутбуках фото їхніх же військових квитків чи службових посвідчень. Ворог мав на нас майже всю інформацію заздалегідь», — розповідає Андрій.
Батько Андрія під час мирних пікетів на підтримку військовополонених. Особистий архів Андрія
Перебування в неволі понад три роки стало для чоловіка суворим і виснажливим випробуванням, яке балансувало на межі людських можливостей:
«Про полон скажу відверто: поки я перебував там, траплялися моменти, коли я шкодував, що не загинув у Маріуполі. Слова військової присяги та обіцянка матері — це все, що тримало мене на світі», — згадує військовий.
Андрій до полону/лист, який Андрій написав рідним з полону. Особистий архів Андрія
Жили полонені в бараках, у тісному, задушливому просторі. Людей туди набили значно більше, ніж дозволяли будь-які норми. Повітря бракувало, і дихати було нічим, згадує Андрій:
«Від постійної задухи та невідомості атмосфера була розжарена до межі, у хлопців часто ставалися нервові зриви. Психіка просто не витримувала тієї напруги, і вони сварилися через дрібниці. Усі, звичайно, розуміли, чому так».
Рятівником для хлопців був Андрій — він для всіх став психологом: знаходив правильні слова, заспокоював та допомагав триматися за здоровий глузд, коли здавалося, що все руйнується:
«Я розумів їх, бо сам там був. Розумів причини такої поведінки, тому з кожним говорив про те, що боліло. І це допомагало. Ми ж мали підтримувати один одного».
Їжа була ще одним інструментом знущання, адже людям давали кашу з камінням. Окупанти робили це навмисно, аби полонені ламали зуби, тому хлопці навчилися не жувати, а просто швидко ковтати їжу:
«Нам давали ще суп. Ну, як суп — це була вода, в якій варили капусту. І ми це їли», — згадує Андрій.
Попри нелюдські умови, хлопці змогли зберегти людяність та солідарність. Коли в когось був день народження, всі без винятку віддавали свої пайки імениннику як подарунок:
«Так само свої порції ми беззаперечно віддавали людям, які сильно хворіли або були старшими за віком, щоб допомогти їм вижити».
Андрій з батьками після обміну полоненими. Особистий архів Андрія
14 червня 2025 Андрія звільнили за обміном:
«Коли це сталося, емоції просто переповнювали. Нічого подібного в житті я не відчував. Той день не забуду ніколи».
На волі, після тривалої інформаційної ізоляції, Андрій годинами не випускав із рук телефон. Каже, що намагався бодай якось надолужити все, що пропустив за останні три роки. Та повернення до цивільного життя викликало в нього суперечливі почуття:
«Мене накрила хвиля абсолютно різних емоцій. З одного боку, тішився, що в країні вирує життя, а люди навчилися жити, працювати й ростити дітей навіть під постійними обстрілами. З іншого — пережив справжній шок від того, як багато людей у тилу вдають, наче лінії фронту взагалі не існує. Вони просто відгороджуються від війни: мовляв, у мене все добре, а там хай роблять що хочуть. Оце байдуже ставлення вразило найболяче».
Андрій з мамою після звільнення з полону. Особистий архів Андрія
Тоді Андрій усвідомив, що його місце — знову в строю. Тож на початку цього літа він долучився до 65-ї окремої механізованої бригади «Великий Луг». У підрозділі йому запропонували на вибір два технологічні напрямки:
«Про дрони зараз сурмлять з усіх усюд у соцмережах, тож мені здавалося, що туди йдуть абсолютно всі. А от наземні роботизовані комплекси (НРК) — це щось абсолютно нове. За часів моєї колишньої служби такого взагалі не було. Тому я обрав саме цей виклик».
Сьогодні 26-річний військовослужбовець проходить базову загальновійськову підготовку (БЗВП) та опановує тонкощі керування бойовими роботами.
На запитання, чи не страшно після всього пережитого знову повертатися на фронт, де чатує ризик повторного полону, Андрій відповідає впевнено та відкидає будь-які сумніви:
«Щодо полону, можете бути певні — туди я більше ні за що не потраплю. А розвитку подій на полі бою я не боюся. Після всього пережитого я не починаю свій шлях із чистого аркуша, а просто вдосконалююся. Те, чому мене навчали раніше, і те, через які випробування пройшов, — я не забув нічого».
Військовий Андрій. Суспільне Запоріжжя
Рішення повернутися до війська повернуло Андрію довгоочікуваний душевний спокій. Каже, що саме в армії усвідомив, що перебуває на своєму місці:
«Я щиро радий, що знову в строю. Поза армією я просто згасав. А тут чітко знаю: я за щось відповідальний, я потрібен, і моя робота дійсно має значення. До звичайного цивільного життя я зараз просто не готовий. Коли ти знаєш, що від твоїх дій та рішень залежать людські життя — це мотивує сильніше за будь-що».
Читати ще
Читати ще
Триматися в полоні допомагала віра, що повернешся додому: історія військового із Запоріжжя Євгена Маркевича
Читати ще
Пережив теракт в Оленівці та був в ізоляторі Горлівської колонії: історія нацгвардійця Геннадія Харченка із Запоріжжя
Читати ще
«Сказав, що це ненадовго»: історія оборонця Маріуполя із Запоріжжя, котрий перебуває три роки в полоні РФ
Читати ще
«Допитували та електрошокерами «підбадьорювали»: історія звільненого з полону військовослужбовця із Запоріжжя
