75 років тому в Запоріжжі відкрили Палац культури будівельників. Розповідаємо про його першого директора
«За огорожею текла темна нічна вулиця, і на ній, наче океанський лайнер, світився сотнею ліхтарів і вікон Палац будівельників». Це рядок з роману Олега Зоїна «Учора». Дарма що письменник російський, дія роману відбувається в Запоріжжі, а Палац будівельників – то наш культурний осередок у центрі міста.
Сьогодні цьому палацу виповнилося 75 років, його здали в експлуатацію 24 грудня 1949-го. Він і справді здавався океанським лайнером, адже довкола ще не було ані цирку, ані універмагу «Україна», ані звичних нам багатоповерхівок, хіба що бараки 14-го селища та хати Вознесенки.
Таким був щойно збудований палац
Зводив цю величну споруду трест «Запоріжбуд», котрим на ту пору керував харизматичний Веніамін Димшиць, майбутній заступник голови Ради міністрів СРСР.
Новий центр культури мав глядацьку залу на 550 місць, лекційну залу – на 100.
Тепер тут центр Запоріжжя, а тоді – центр 14-го селища
Першим директором Палацу будівельників став Микола Тищенко. 1944 року він прийшов з фронту на милицях, проте згодом мав насичену кар’єру, організовуючи роботу закладів культури.
— У ПК будівельників тоді зростала яскрава самодіяльність – працювали дитячі колективи, я займалася в танцювальному гуртку, не на перших ролях, звичайно, — розказує донька першого директора Марина Черевкова. – Керувала танцями колишня балерина – висока така жінка, виструнчена, як палицю проковтнула.
Чотирьох здібних дівчаток з нашого гуртка відібрали, вони розучили «Танець маленьких лебедів» і виконали його у школі на якомусь заході.
— Краще, ніж артистки, — говорили потім захоплені батьки. – Хоча хтозна, чи бачили вони справжніх балерин.
1953 рік. Юні танцюристи біля Палацу культури будівельників
Проводили в палаці концерти, ставили вистави. Запам’яталася Марині Черевковій «Хатина дядька Тома», де в ролі хлопчика грала дівчинка.
— А на кожному концерті обов’язково співали народну пісню «Гандзя», хоча я її чомусь не любила, — згадує тепер з усмішкою Марина Миколаївна і продовжує: — Показували там ще й фільми. Батько брав мене, сестру, мою подругу і на вантажній машині відвозив до палацу.
Там була хороша бібліотека. Пам’ятаю, тато приніс почитати «Хатину дядька Тома» і «Два капітани». Так ми з сестрою Жанною мало не побилися через «Двох капітанів» — нам обом хотілося поскоріше прочитати ту епопею.
Я дуже любила цей роман. Уже пізніше, коли ми купили таку книгу, я її зачитала до дірок.
«Хижина дяди Тома или Жизнь негров в Америке» 1950 року видання…
…не витримала конкуренції за дівчачу увагу
А якось батько приніс списану літературу з бібліотеки. Я всю її перечитала – там було багато п’єс: «Хазяїн» Карпенка-Карого, наприклад. А ще твори Ольги Кобилянської. Тоді, напевно, мені й прищепили любов до художнього слова.
Читайте також: Що цікавого можна робити у запорізьких міських бібліотеках на Різдво та перед Новим роком — афіша
Був такий епізод у житті Миколи Тищенка: він написав лібрето до опери. За п’єсою Ярослава Галана «Під золотим орлом». Опера так і не з’явилася на світ, але то не дуже важливо. Цікаве ще й таке: Микола Романович мав абсолютний слух. Він вивчився грати на скрипці, а ще грав на альті.
Коли на гастролі до Запоріжжя приїжджали оркестри, то вони зазвичай прибували не повним складом. І тоді Микола Тищенко ставав музикантом. Ось так прямо сідав серед скрипалів і грав на концерті скрипку або альт.
1960 рік. Запоріжанка Світлана Ливинець Біля Палацу культури будівельників. Тоді перед палацом стояв пам’ятник Леніну (прибрали після побудови цирку неподалік)
Поруч з ПК знаходився парк Пушкіна. Запоріжці любили туди ходити: атракціони, літній кінотеатр, танцмайдачик. На фото 1961 року Неля й Ігор Кудінови в парку Пушкіна
Ще одна світлина з парку початку 1960-х років
Після керування Палацом культури будівельників Микола Тищенко очолив Палац культури металургів. До сфери діяльності цього закладу відносився і парк Металургів, тож навесні у Миколи Романовича починалася гаряча пора, що більше нагадувала роботу Зеленбуду, аніж культурного центру.
Потім він став директором музичної школи № 2 на вулиці Сталеварів (її 1954 року перенесли з Соцміста на вулицю Сталеварів), ще згодом – директором філармонії.
За директорства Миколи Тищенка в обласній філармонії був створений Запорізький симфонічний орестр (1957 рік)
Лист Миколи Тищенка заступнику міністра культури СРСР з проханням посприяти у придбанні «хорошого концертного рояля фірми «Стейнвей», «Бекштейн» або «Блютнер».
Підпис директора філармонії Миколи Тищенка під проєктом штатного розпису симфонічного оркестру
Є в послужному списку Миколи Тищенка ще й посада директора музичного училища на Правому березі, де він заодно викладав. Двох його учнів забрали до тодішнього Ленінграда своєрідні емісари, котрі їздили провінціями Союзу в пошуках талантів.
Читайте також: П’ять років тому у Запоріжжі відкрили алею «Славетні запорожці» — як вона виглядає зараз (фото)
— Певно, батько був хорошим організатором, тож його повсякчас перекидали на нову роботу, — припускає донька Марина Черевкова. – Тато, коли йшов вулицею, усе без кінця знімав капелюха, вітаючись з перехожими, адже його багато хто знав. У тому районі, де ми жили – на вулиці Раднаркомівській (тепер Незалежної України) – мешкали люди, котрі, скажімо так, щось становили собою. [З капелюхом – то прикмета часу, між іншим. Чи багато чоловіків тепер знімають капелюха, зустрівши знайомих, чи й узагалі носять його. Уточнимо, що йдеться про головний убір, який ми часто називаємо шляпою]. Ми могли би переїхати в просторішу квартиру, однак тато – «організатор культури» — виявився непрактичним у плані розширення квадратних метрів. Насамперед через небажання мами переїждати до іншого помешкання – тут їй було близько до роботи, в обідню перерву могла вискочити на ринок Соцміста. Так ми й залишилися в двокімнатній квартирі, хоча у батьків, крім мене, було ще дві доньки й син.
Читайте також: «Заклад не може мати ім’я людини, яка душила культуру» — запорізький краєзнавець розповів про перейменування одного з міських БК
А з друзями Миколу Романовича пов’язував преферанс, позаяк ця гра була його пристрастю. – Якось мама насмажила пиріжків, а батько з друзями, поки «розписали пульку», їх усі поїли, — розказує донька Марина. – Це ж добре, — намагався заспокоїти її тато, хоча мати й не образилася.
— Ох, уже ці преферансисти, — з усмішкою пригадує Марина Миколаївна, — усюди знаходилися. Якось ми їхали в поїзді, так і там знайшлися любителі зіграти. Отаке було життя – нелегке, але енергійне, цікаве й веселе. Може, тому що люди пережили війну і хотілося випростатися, діяти, наповнюватися позитивом.
Читайте також: У Запоріжжі прибрали кричущу рекламу з історичного будинку, в якому знаходиться легендарний фотоклуб (фото)
А колишній палац, котрий 75 років тому очолив фронтовик Микола Тищенко, попри вік і зміну статусу так само молодий – тепер там розташовується Запорізький театр молоді. І знов надійде час, коли ми так само після Перемоги випростаємося і будемо творити, наповнені позитивом
Фото: Alexandr Arhipov/Facebook, Сергей Грабец/Facebook, архів редакції, архіви запоріжанок Олени Авроші і Лідії Книрик, archivzp.gov.ua, unc.ua, violity.com
Раніше ми розповідали про найпопулярніші в СРСР касетні магнітофони, які випускали в Запоріжжі.
