Жити у місті мрії й тужити за домом — історія переселенки з Бердянська
Мрії здійснюються не завжди так, як ми хочемо. Для Софії, уродженки Бердянська, Львів був містом мрії. Вона закохалася в його вузькі вулички й аромат кави ще задовго до повномасштабного вторгнення.
Але переїзд став не романтичною пригодою, а вимушеною втечею від війни. Розповідь переселенка опублікували на сайті «Бердянськ 24»
Читайте також: Бердянськ та Мелітополь — це Україна: активісти руху спротиву продовжують боротьбу в окупованих містах
«Якби п’ять років тому мене спитали, де я мрію жити, я б відразу сказала – у Львові. Але я навіть уявити не могла, що ця мрія здійсниться так болісно» , — ділиться дівчина.
Після початку вторгнення Софія зібрала рюкзак і приїхала до Львова. Майже рік жила в шелтері, згодом знайшла роботу, винайняла житло. Там зустріла коханого і навіть вийшла заміж.
«Весілля стало днем радості і смутку одночасно. Коли мене запитали про батьків, довелось пояснювати, що вони не змогли виїхати з окупації», — пригадує вона.
Та навіть нове життя не може повністю замінити рідного дому.
«Зараз я живу у Львові, але це місто не пахне як дім. Тут носять пальта, а не купальники. Колись я думала, що стара львівська бруківка замінить любов до тих бетонних плит, що тягнулися з-підніжжя Гори до кінця Скловолокна. Але я досі памʼятаю, як засинала під гуркіт вантажівок на моїй вулиці», — розповіла Софія.
Цього літа Софія вперше поїхала до Чорного моря, та зустріч виявилась несподіваною.
«Я мріяла про море чотири роки. Але коли побачила його, відчула пустоту. Бо уявляла Азовське, а зустріла інше. Це дало мені урок більше нічого не порівнювати з домом, бо дім не схожий ні на що інше».
Найбільше Софія мріє знову побачити свою сім’ю та рідне Азовське море.
«Я хочу, щоб біля пам’ятника «мужику з рушником» знову майорів український стяг. І так, я досі мрію побачити море. Але саме своє море», — каже Софія.
Раніше ми повідомляли про те, як виглядав Бердянськ за часів німецької окупації
