За інформацією: Суспільне Запоріжжя.
Марина з сином під час мирного пікету у Вінниці. Особистий архів Марини Писанової
Марина Писанова – дружина звільненого з полону морпіха з Бердянська Запорізької області. Її чоловіка понад чотири роки утримували в російських колоніях, де жорстоко били та катували. Увесь цей час жінка жила з надією, що коханий повернеться. Вона брала участь в акціях на підтримку військовополонених, пройшла через 14 обмінів, і лише під час 15-го отримала довгоочікувану звістку та нарешті побачила рідну людину.
Про окупацію Бердянська, про полон чоловіка та довгоочікувану зустріч у шпиталі — Марина розповіла Суспільному.
До повномасштабної війни Марина з чоловіком Станіславом і дитиною проживали в Бердянську:
"Я навчалася на майстра депіляції, а мій чоловік у 2016 році вступив до лав ЗСУ, його база була в Бердянську. Вони кожні три місяці були вдома, а на дев'ять місяців від'їжджали туди, де велися бойові дії, тому я з ним по три місяці на рік бачилась", — згадує жінка.
Марина Писанова з чоловіком до повномасштабної війни. Особистий архів Марини Писанової
24 лютого 2022 року Марина з сином прокинулися від вибухів. Жінка почала шукати бодай якусь інформацію, аби зрозуміти, що відбувається, і одразу зателефонувала чоловіку:
"Я дзвоню чоловіку, а зв'язку з ним не було. Десь до обіду так точно. Я не знала, що з ним… А малий прокинувся та запитав одразу: “Де тато?"
Марина Писанова з чоловіком до повномасштабної війни. Особистий архів Марини Писанової
Коли зв'язок нарешті з'явився, військовий намагався вберегти дружину від страху й паніки. Він порадив залишатися на місці, оскільки ситуація на дорогах була невідомою. Проте вже за кілька тижнів наказав терміново виїжджати, адже родинам військовослужбовців в окупації залишатися було небезпечно:
"Він сказав: "Нічого не питай, збирай речі, збирай малого, спали мої речі, щоб у тебе не було моїх документів, речей…"
Марина Писанова з чоловіком і сином до повномасштабної війни. Особистий архів Марини Писанової
Марина зібралася миттєво, узяла речі першої потреби й разом з мамою та сином вирушила в дорогу:
"Я покидала у валізу зубну щітку, білизну, шкарпетки, речі малого. Ми ж думали, що виїжджаємо, може, на місяць-два й потім повернемося".
Марина Писанова з чоловіком і сином до повномасштабної війни. Особистий архів Марини Писанової
Спочатку вони зупинилися в Запоріжжі, а потім переїхали до Вінниці. За три дні був останній дзвінок від чоловіка:
"Я йому сказала, що ми в безпеці, у родичів, у нас усе добре. Він каже: “Бережи малого, бережи себе, нікуди нічого не викладай, нічого нікому не кажи. Усе буде добре…"
Марина Писанова під час мирного пікету у Вінниці. Особистий архів Марини Писанової
Після цієї короткої розмови зв'язок знову обірвався, а вже за кілька днів з'явилися повідомлення, що в Маріуполі 501-й окремий батальйон морської піхоти, де служив чоловік Марини, потрапив до полону:
"Російські канали почали викладати відео. У мене тоді життя розділилося на “до” та “після”. Мене всі заспокоювали, мовляв, полон — це збережене життя… Але я на той момент уже знала, що з ними там роблять. У мене все обірвалося всередині".
Чоловік Марини під час служби. Особистий архів Марини Писанової
Коли полон підтвердили офіційно, перед жінкою постало питання: як пояснити синові, де батько, щоб не травмувати дитячу психіку:
"Сказала, що в тата така робота, що немає зв'язку, але все закінчиться й він обов'язково повернеться. Найважче було у свята. Син іде в перший клас. Ми приходимо до школи, усі дітки з мамою і татом, а я сама веду дитину. Я його відвела, сіла за кабінетом і гірко плакала… Мені було так сумно. Але я йому сказала: “У тебе тато є, твій тато — герой".
Марина Писанова з сином під час мирного пікету у Вінниці. Особистий архів Марини Писанової
До великої війни жінка була за чоловіком, як за кам'яною стіною. Опинившись у чужому місті, була змушена вчитися всього з нуля:
"У той момент у мене було відчуття, що я втратила абсолютно все: дім, чоловіка, колишнє життя, усіх своїх близьких і рідних, з якими минали мої дні. І відтоді в мене почалася власна боротьба. Мені потрібно було вчитися наново зводитися на ноги. Я почала вчитися жити без нього".
Марина Писанова з сином під час мирного пікету у Вінниці. Особистий архів Марини Писанової
У Вінниці вона Марина щосуботи виходила на акції підтримки полонених і вірила, що чоловік повернеться. Але найважчим випробуванням були поїздки на обміни, де радість за інших перепліталася з особистим розпачем:
"Ти приїжджаєш на обмін, бачиш рідних, які зустрічають своїх, а сама стоїш із дитиною та сльози витираєш. Ми розуміли, що колись і на нашій вулиці буде свято, але психологічно це дуже тиснуло, було важко. Згодом я вже звикла їздити на ці обміни. Скажу чесно, для мене кожен із них став ніби святом, я чекала на кожен. Думала: не сьогодні, то, значить, наступного разу; не сьогодні — значить, наступного".
Марина Писанова під час мирного пікету у Вінниці. Особистий архів Марини Писанової
Кожен обмін забирав у Марини віру та сили, а чотирнадцятий став критичною точкою:
"Для мене 14-й обмін був найважчим. У мене тоді наче нервовий зрив стався. Я так плакала, як ніколи в житті. Просто дуже хотіла зустріти його з автобуса, побачити його очі, показати, що серед натовпу я є… Мені було важко від того, що пройшло вже 14 обмінів, я зустріла стільки людей, але серед них досі не було мого чоловіка".
Марина Писанова під час мирного пікету у Вінниці. Особистий архів Марини Писанової
15 травня цього року Марина поїхала на 15-й обмін. Дорога була виснажливою, через затори вона спізнювалася й уже навіть думала повертатися додому, аж раптом отримала довгоочікуване сповіщення, що серед звільнених — її чоловік:
"Ми до Житомира ще не доїхали, як скинули новину, що почався процес обміну. У мережу почали викладати перші фотографії звільнених захисників, і я дізналася, що його обміняли”.
Син Марини під час мирного пікету у Вінниці. Особистий архів Марини Писанової
Зустріти чоловіка так, як мріяла, Марина не змогла, але наздогнала його в шпиталі:
"Я заходжу у двері — і перше, що бачу… Бачу усмішку свого чоловіка… Просто усмішку… Його очі спочатку не на мене подивилися, а на сина. Бо він бачив сина, коли тому було шість років, а тут уже десять — такий дорослий! Я його обіймаю, плачу, трясуся… Кажу: “Ти такий гарний”. Малий теж плаче, обіймається".
Чоловік Марини дуже схуд і був виснаженим. Згодом він розповів про системний терор і безмежну жорстокість у російських колоніях:
"Відбивали все, що було на тілі. Вони перетворювали хлопців просто на чорне м'ясо. Били жахливо. Він казав: “У мене м'язи від кістки відходили ніби".
Марина з сином під час мирного пікету у Вінниці. Особистий архів Марини Писанової
Особливою жорстокістю вирізнялися дні, які окупанти вважали своїми святами. Один із таких назавжди закарбувався в пам'яті чоловіка, адже це був день народження його сина:
"20 грудня — це в нашої дитини день народження — в Росії святкували день ФСБ чи чекіста. І він розповідав, як приїхали п'яні наглядачі до колонії, почали палицями й кийками бити по п'ятах. Каже, так набили, що не міг ходити, сидіти… Сідниці чорні були, ноги чорні були… Дуже багато насильства. І шокери, і все, що тільки можна, застосовували. Брали навіть автомобільні пристрої, якими акумулятори заряджають, підходили, підключали до нього і вмикали струм…"
Та попри намагання окупантів зламати волю бійця, він знайшов свій спосіб зберегти розум та вижити. Одним із методів порятунку стало читання:
"Він 280 книг прочитав у полоні! Якусь російську літературу їм давали…"
Марина з сином під час мирного пікету у Вінниці. Особистий архів Марини Писанової
Нині родина крок за кроком вчиться жити в новій реальності, долаючи важкі відлуння пережитого:
"Перші два дні я розуміла, що на нього не можна насідати. Але мені хотілося бути щохвилини з ним. У нас тепер такий собі цукерково-букетний період почнеться. У мене тепер травма — боюся, що раптом я його знову втрачу. Якщо в нього телефон вимкнено — все, у мене душа не на місці. Хоча я розумію, що він уже в безпеці… Зараз уже трохи заспокоїлася".
