Показ у Запоріжжі зібрав повний зал і викликав суперечки між глядачами
Вистава Львівського академічного театру імені Лесі Українки «Божественна комедія», яку показали у Запоріжжі в межах мистецького форуму «Тарасов парк», стала однією з найбільш обговорюваних театральних подій міста за останній час.
Показ у театрі імені Магара зібрав повний зал — вільних місць не було навіть на балконі. Здається, подивитися виставу прийшли всі, хто встиг дістати квитки.
Після показу у соцмережах розгорнулася жвава дискусія: глядачі розділилися на два майже протилежні табори. Одні зізнаються, що не зрозуміли виставу, називають її хаотичною і перевантаженою. Інші — навпаки захоплюються, говорять про сильне враження і навіть натякають, що «просто не всі готові до такого мистецтва».
Втім, у цьому розходженні є одна спільна річ: байдужих не залишилося. Кожен, хто побачив «Божественну комедію», вийшов із неї з емоціями — і бажанням про це говорити.
Вражає одразу
Перше, що відчуваєш під час перегляду — це масштаб і візуальна продуманість. Костюми, декорації, музика, світло — все працює на ефект уже з перших хвилин. Деякі сцени буквально вражають: наприклад, на початку на сцену падає каміння — і воно дійсно падає.
Втім, дуже швидко стає зрозуміло: «Божественна комедія» — це не вистава у класичному сенсі. Тут немає звичної структури з чітким сюжетом і послідовним розвитком подій.
Скоріше, це дійство на межі театру і перформансу, де одна сцена перетікає в іншу, а глядач не завжди встигає зафіксувати момент переходу. Це не класична «Божественна комедія» Данте, а вільна варіація на її тему.
І саме тому спочатку виникає розгубленість: якщо чекати зрозумілої історії, її тут просто немає. Це, скоріше, потік образів і станів, який більше проживаєш, ніж раціонально можеш пояснити.
Втім, така форма — цілком свідоме режисерське рішення.
Від вертепу до Данте
Режисер вистави Дмитро Захоженко пояснює: спочатку команда взагалі рухалася в іншому напрямку.
«Ця вистава взагалі задумувалась від самого початку як вертеп. Театр попросив мене зробити веселий вертеп. Ну, бо зима, на Галичині то люблять, думали, зараз зробимо щось веселеньке. І ми покликали Мар’яну Садовську. Це така мисткиня фантастична. Ми з нею поговорили — і вона каже: «Я не хочу робити вертеп». Я кажу: «Та я теж».
Зрештою від цієї ідеї залишився не жанр, а принцип — циклічність і рух крізь темряву до світла. Саме тому в основу вистави лягла не стільки сама «Божественна комедія», скільки її внутрішня логіка.
«У Данте, треба спуститися в пекло і дійти до самого центру. І тільки тоді можна вийти до світла. Іншого шляху, на жаль, немає», — ділиться режисер.
Цей рух — вниз, у темряву, а потім угору — перегукується і з традиційними обрядами, пов’язаними з зимовим циклом:
«Як взагалі виникла вертепна традиція… Уявіть: зима, день стає все коротше, коротше, а ніч — довше і довше. І в якийсь момент ти не знаєш, чи це взагалі закінчиться… Може, сонце взагалі помирає. І тоді народжується обряд — як спосіб пережити цей момент і ніби «запустити» сонце знову. Бо обряд — це завжди дія».
Тобто і в культурі, і у виставі працює одна ідея: щоб дійти до світла, спочатку потрібно пройти через темряву.
Одночасно крізь всю виставу проходить інша асоціація — про сам спосіб існування української культури. І ця ідея, за словами режисера, з’явилася теж у процесі створення постановки.
«Мені це дуже перегукується з українською культурою — безкінечно, вибачте, задовбаною до краю культурою, яку постійно знищують, але яка ніяк не може зникнути і продовжує якось жити», — каже Дмитро Захоженко.
У жіночому виконанні
Один із найбільш несподіваних режисерських ходів — головного героя, Данте Аліг’єрі, грає жінка, акторка Наталія Мазур.
Причому її персонаж існує одразу в кількох площинах: з одного боку — це сам Данте, з іншого — узагальнений образ сучасного українського митця. Це не проговорюється прямо, але поступово зчитується через деталі і контекст.
На початку це може збивати з пантелику: хто перед тобою і як це розуміти. Але з часом ця умовність перестає заважати.
Коли паралелі стають очевидними
Водночас у виставі тема вертепу раптом набуває максимально конкретного, майже документального звучання. Йдеться про історію так званого «арештованого вертепу» — реального явища з українського дисидентського середовища 1970-х років.
Це були різдвяні колядування і вертепні дійства за участі українських митців і дисидентів — Олени Антонів, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Ірини та Івана Калинців та інших.
У виставі ця історія з’являється в одній із найсильніших сцен.
На сцені актори виходять у костюмах із телевізорами замість голів — і в цих «екранах» ніби проступають фрагменти реальних людей і подій. Далі сцена переходить у реконструкцію: арешти, допити, протоколи.
Звучать реальні тексти слідчих документів — спочатку з радянського часу, а потім і з сучасного контексту російсько-української війни.
І в цей момент особливо відчутною стає паралель: різні епохи, але дуже схожі механізми тиску і страху.
Життя посеред пекла
Вся вистава розгортається як серія епізодів. Герой ніби переходить із одного простору в інший — зокрема у сцену, де він їде автобусом у пекло.
Тут відбувається несподіваний і майже парадоксальний момент: одна з пасажирок починає народжувати, і це викликає розгублену реакцію водія — мовляв, «у нас не народжують, це ж пекло».
Для мене особисто ця сцена дуже точно показує сучасне життя українців під час війни. На початку повномасштабного вторгнення здавалося, що життя закінчилося, але — воно триває. І зараз у Запоріжжі, за кілька десятків кілометрів від лінії фронту працюють школи, люди народжують дітей, заводять тварин, роблять ремонти…
І саме ця паралельність — коли «пекло» і «життя» існують одночасно — стає головним парадоксом. Його складно раціонально пояснити — можна тільки прожити. І сцена про народження в автобусі яскраво ілюструє: життя триває навіть там, де, здавалося б, воно неможливе.
Ще не світло, але вже не темрява
Ще одна важлива сцена, передфінальна — подружня сварка. Письменник у кризі, його не друкують, він відчуває повний провал. Між ним і дружиною вибухає конфлікт.
У фіналі цієї сцени вона каже:
«Треба танцювати навіть коли немає сил, щоб зійшло сонце».
Після цього герої ніби переходять у інший стан і піднімаються вгору сходами.
Для мене ця сцена — умовне «чистилище» (у логіці «Божественної комедії») — момент, де людина ще не в «світлі», але вже і не в повному падінні. І це дуже точно описує стан, який дуже легко впізнати на власному досвіді.
Бо є моменти, коли все ніби розвалюється: не виходить робота, немає ясності щодо майбутнього, зникає відчуття опори, і здається, що сил не залишилось зовсім.
Але ти все одно змушуєш себе рухатися — працювати, спілкуватися, кудись їхати, щось робити, навіть коли внутрішньо це дається важко.
І тоді фраза про «танцювати, щоб зійшло сонце» починає звучати як дуже проста формула виживання: рухатися далі, навіть не знаючи достеменно, чи буде «хепі-енд», але з надією, що сонце для тебе зійде.
Не логікою, а відчуттями
Загалом, якщо підсумувати особисте враження, одразу після вистави у мене були дві паралельні думки.
Перша — це було дуже круто. Друга — я далеко не все зрозуміла. На початку воно не складалося в якусь цілісну картину, і я кажу це абсолютно чесно.
Але вже трохи пізніше, десь за пів години, раптом прийшла думка: цю виставу, можливо, і не варто намагатися зрозуміти суто розумом.
Вона більше про відчуття, ніж про логіку. І коли ти починаєш сприймати її саме через емоцію, через стан, тоді все раптом стає логічним — як би парадоксально це не звучало.
Бо і класична «Божественна комедія» — це ж теж не пригодницька історія про мандрівку потойбіччям. Це алегорія, історія про внутрішній шлях людини: кризу, падіння і вихід до світла.
І, по суті, в сучасній інтерпретації, яку показав театр, ця ідея зберігається. Ми знову бачимо людину в кризі — але тепер поруч із цим з’являється образ українського митця, який проходить свої власні внутрішні злами, втрати, провали і поступово шукає в собі сили, щоб піднятися.
Театр, який не пояснює
І сам режисер Дмитро Захоженко фактично говорить про те, що театр не зобов’язаний «пояснювати» — він має викликати реакцію:
«Задача театра — не розважати, хоча я нормально ставлюся до різних видів вистав.
Але багато того, що ми сприймаємо як театр, — це наслідки радянського театру. Причому такого, ну… досить закостенілого. Він був дуже уніфікований: що в Ташкенті, що у Львові, що в Ужгороді — все приблизно однакове. І в людей сформувалось уявлення: театр — це отак має бути.
А театр може бути різним. Може бути незручним, може бути страшним, може бути неприємним. Може бути смішним, легким. Він не має бути обов’язково зрозумілим одразу, це не його задача. Головне — що театр з тобою робить».
І врешті, я думаю, ця вистава не лишає байдужим не тому, що її можна одразу пояснити. А тому, що вона зачіпає і не відпускає після завершення. Вона не дає готових відповідей, але змушує пройти цей шлях — крізь темряву до світла. І, можливо, саме в цьому її сенс.
Фото: Христина Куч, Театр Лесі Українки
