Світлана Мандрич особисто возить на фронт допомогу військовим ЗСУ, за що командир однієї з бригад нагородив її медаллю «Волонтер України»
Заступниця міського голови з питань діяльності виконавчих органів Світлана Мандрич працювала в Оріхові, який постійно знаходиться під ворожими обстрілами, до червня минулого року.
Перші місяці посадовиця взагалі жила в приміщенні міської ради, тобто мешканці міста могли звернутися до неї в будь-яку годину дня і ночі. А вже потім її можна було знайти на робочому місці з 7-ї ранку до 10-11 вечора.
З постів Світлани Мандрич у фейсбуці можна було дізнатися про те, як живуть оріхівці в умовах постійних прильотів ворожих снарядів. Вона розповідала про героїчних енергетиків, працівників Водоканалу, газової служби, ДСНС, які відновлювали пошкоджені мережі та ліквідовували пожежі.
Читайте також: Зник безвісти рік тому — на фронті загинув мешканець селища Малокатеринівка
— Почала писати, коли люди почали обурюватися, що ніхто не знає, що робиться в місті, — згадує Світлана Миколаївна. — Звичайно, я не могла говорити про якісь певні речі, але про те, як там живуть люди, яка в Оріхів надходить допомога, повідомляла. І зараз вважаю, що люди, які там живуть під постійними обстрілами — вони герої.
У кожного своя мотивація. Хтось з якихось причин не захотів виїжджати, а хтось вже й повернувся, бо у Запоріжжі дуже дорого винаймати житло.
Світлана Миколаївна згадує, скільки критики їй довелося прочитати під постом про «маленьку Швейцарію» — так вона змалювала відбудований після перемоги Оріхів.
«Мені і досі про неї згадують, — ділиться посадовиця і волонтерка. — А я почала про це писати, бо побачила у людей зневіру, що цей жах колись закінчиться. І тільки для того, щоб їх підтримати, вселити в них віру.
Уявляла Оріхів (до повномасштабної війни наше місто було дуже гарним) відбудованим — з фонтанами, з ігровими площадками, з оновленими, вони тоді ще не були розбиті, школами, з новою лікарнею та дорогами. У мене і зараз є таке бажання — зробити з рідного Оріхова місто-сад. І показати, що ми сильні! Хоча я і розумію, що, напевно, не буду дотична до цього… А у відповідь тоді отримала шквал критики.
Читайте також: У Запоріжжі триває опитування серед ветеранів
Коли пішли чутки, що Оріхів будуть здавати ворогу, поїхала у Запоріжжя, купила власним коштом два рулони тканини і ми пошили прапори. Розвісили їх по усьому місту, з церкви спустили 10- чи 20-метрове полотнище, не пам’ятаю вже. Це була наша відповідь на чутки про здачу міста ворогу.
Найстрашніше — коли гинули люди
Ми всі пам’ятаємо початок війни, коли ми не розуміли — як нам бути, що буде далі. У мене також було таке відчуття, але я швидко зрозуміла, що не треба цього показувати, бо на мене дивляться люди.
Всього у нас тоді було, але я приходила і посміхалася, підбадьорювала, і вони цю підтримку відчували. Ми були тоді об’єднані, допомагали один одному, нашим захисникам.
Тісно співпрацювали з поліцією, рятувальниками, військовими медиками. Були випадки, що вдома одні залишалися літні люди чи лежачі, які залишилися без догляду. Було таке, що отримували інформацію про них і через тиждень. Полійцейські займалися евакуацією, вони також допомагали вивозити хворих людей в стабпункт, з якого швидка доставляла їх в лікарню.
Світлана Мандрич згадала випадок, як їй серед ночі зателефонувала жінка: “Миколаївна, допоможи, у чоловіка приступ, а швидка не їде, бо обстріл”. Заступниця міського голови подзвонила військовим медикам, а вони не можуть, бо їдуть на “нуль”. Потім набрала номер начальника відділу поліції. Хворого вивезли на стабпункт, доставили у запорізьку лікарню, пролікували і він залишився живим.
Світлана Миколаївна вже і забула про той випадок, їх же було й було, поки перебувала в Оріхові!
А одного дня під час видачі гуманітарної допомоги до неї кинулася жіночка, стала обнімати, цілувати: “Миколаївно, дякую, рідненька, ви врятували мого чоловіка. Це ж я вам дзвонила о 3-й ночі. Нам сказали, що якби його привезли пізніше, то вже було б пізно”. Такі моменти, звичайно, гріють душу.
До речі, словосполучення “міцний горішок” стосовно Оріхова запустила Світлана Мандрич, яка почала у постах на фейсбук-сторінцітак називати своє місто.
— Не пам’ятаю вже кому давала інтерв’ю і так вперше назвала Оріхів, — продовжує розповідь Світлана Миколаївна. — Знову ж таки, треба було підняти настрій у людей, бо у всіх він падав. Це дуже важко знаходитися під постійними обстрілами, коли по місту летить все, що тільки є у ворога. Одного дня їх було 324, це тільки ті, що я встигла порахувати, не пам’ятаю вже скільки годин не виходили з підвалів. Підняти настрій треба було і у військових!
До речі, хтось обурювався: “Чому не Оріхів, а міцний горішок?” І таке було! А це був такий психологічний крок — мені настільки хотілося підтримати людей, сказати, що ми незламні, що ми вистоїмо і все буде добре! Людей треба підтримувати, особливо у тих умовах, які є зараз.
— Світлано Миколаївно, а що в Оріхові тоді було найстрашніше?
— Коли під обстрілами гинули люди. Коли надходило повідомлення, що когось розірвало, когось привалило. А обстріли були постійними, по місту била арта.
Пройшла “бойове хрещення”
— Нещодавно ви отримали нагороду від військових — медаль “Волонтер України”. Судячи з ваших постів у соцмережі, до захисників ви їздите регулярно. Можете згадати, як усе починалося?
— Так, медаль ця від бригади, яка раніше була в Оріхові, а зараз перебуває не на нашому напрямі. Ми підтримуємо зв’язки з бригадами, які зараз знаходяться в інших “гарячих точках”.
Починалося все так. Приїхав до мене у міську раду командир підрозділу ТРО: “Допоможіть зробити оборонні споруди”. Фронт тоді був майже в Оріхові. Треба рити окопи, а у тероборони на той момент нічого не було, лише зброя.
Я поїхала до них на своїй машині, подивитися на місці. Початок березня, холодно, а деякі військові — у домашніх капцях, у спортивних костюмах. Почали збір для них. Дякувати богу, що оріхівці дуже дружні були — у міську раду несли все, що у них було: постіль, теплий одяг, взуття, ложки, виделки, чашки, плівку. Ми доставили захисникам генератор, лопати, колоди. Абсолютно все! Крім того, готували на базі однієї з шкіл їжу і возили хлопцям.
До речі, військові і позивний Світлані Мандрич придумали. Командир запитав, як підписати її телефон. “Можна Мандрич, зам”. “Звати тебе як?” “Свєта”. “Значить, будеш “Свєта-ангел”. Так у перші дні війни Світлана Миколаївна отримала свій позивний. Каже, що майже у всіх військових вона так підписана.
Довелось їй і “бойове хрещення” пройти.
“Пригадується така ситуація. Їду з працівниками комунгоспу. Попереду таблетка”-УАЗ з речами і 4-літровою каструлею борщу. За мною — трал з блоками, за тралом — кран, бо блоки треба ж поставити. За краном їде трактор з колодами, оборону будувати, — розповідає Світлана Мандрич. — Кілометрів 30 не доїжджаємо, вибігає військовий і махає: “Назад, назад, обстріл починається!” Кавалькада розвернулася, від’їхали трохи, зупинилися. Кажу: «Хлопці, наче не стріляють. Ви ж не боїтеся!».
Ми тоді ще не розуміли, що насправді це страшно, якась ейфорія була. Знову розвертаємося і їдемо куди їхали.
Кран вигружає, я тягну каструлю з борщем — бо хлопці ж голодні. І тут вони кричать: “Ангел, ложись”. А я стою. Вони знову: ”Ангел, ложись, обстрел”. А я тоді ходила в такій хутряній жилетці і куртці, в кросовках. І кажу: “Не буду, в мене шуба нова”. Я думала, вони пожартували. А хлопці: “Лягай, уб’ють!”. Це був перший раз, коли переді мною, метрах в 50-и, міна лягла. А я навіть не встигла зреагувати1
Про шубу я пожартувала, щоб їх трошки підтримати. Але тоді зрозуміла, що це дуже серйозно. Це було перше “бойове хрещення”. І ми почали допомагати хлопцям!
Медицина, турнікети, бронежилети, продукти, одяг, генератори, бронежилети, важко сказати що не возили їм. На початку вторгнення навіть робили пластини з ресор для захисту.
Разом з головою ГО “Нарсіл” Оленою Ураковою, з якою тісно співпрацюємо, також доставляємо маскувальні сітки, кікімори. Їх плетуть у волонтерському центрі “Соборний”, який організувала голова правління оріхівського БФ “Надії дитини” Олена Мірошніченко.
Попросив «Київський» торт
Я волонтер, не прив’язана до жодної організації. Скажу, що мене дуже підтримує сім’я. Моя свекруха, їй 85 років, у Запоріжжі, мама евакуювалася у Західну Україну. Чоловікова сестра, я і свекруха протягом тижня ліпимо вареники, пельмені, заморожуємо їх і потім по 15-20 кг возимо туди, де є можливість зварити. Хлопці виходять з “нуля”на перепочинок і мають змогу поїсти домашніх “смаколиків”.
Ми діставали для хлопців багато холодильників та холодильних камер, щоб було де зберігати вареники та пельмені.
А чоловік, коли треба була військовим сітка типу “рабиця”, розібрав паркан і вольєр, все одно розіб’ють, то хай краще хлопцям послужить. А одного разу військові попросили газову пічку. Так він поїхав додому, забрав газовий балон і газову панель і привіз. Справився за 20 хвилин. Військові дивувалися: «Оце оперативність!».
Я ладна віддати все, аби вони були живі-здорові і якнайскоріше закінчилася ця війна.
— Розумію, що військовим вас важко здивувати якимось проханням. А може все-таки просили щось дуже незвичайне?
— “Київський” торт. Ми з Оленою Миколаївною (голова ГО “Нарсіл” Олена Уракова. — Авт.) їздили до хлопців. Один раз приїхали — було все добре. Через кілька днів поїхали щось довезти, а їх набагато менше. Це дуже важко, коли ти розумієш, що їх вже ніколи не буде. Кажу хлопцям: “Якщо наступного разу приїду і когось не буде, я вам не знаю що зроблю!”. А серед них був молоденький хлопчина, в нього позивний “Сократ”. І він каже: “Як привезете “Київський торт”, буду живим. “Привезу тобі, тільки живи!”.
На посаді відновили за судовим рішенням
У Запоріжжя Світлана Мандрич переїхала за наказом начальника Оріхівської міської військової адміністрації Миколи Вініченка
— Міська військова адміністрація була створена у квітні минулого року, — розповідає заступниця Оріхівського міського голови. — До червня я працювала в Оріхові, а 26 червня наказом голови військової адміністрації була переведена у Запоріжжя. Цим наказом було скасовано усі мої повноваження як заступника міського голови, у мене й сьогодні обов’язки не визначені.
На посаді заступника міського голови Світлана Мандрич працювала ще три місяці — до 22 вересня. Цього дня наказом начальника військової адміністрації її відправили на простій. А 7 березня 2024 року викликали у військову адміністрацію, де повідомили, що її посада скорочується її буде звільнено 31 травня.
Своє звільнення Світлана Мандрич оскаржила в окружному адміністративному суді. 30 вересня суд прийняв рішення про її поновлення на посаді з 3 червня 2024. Оріхівську міську військову адміністрацію Пологівського району суд також зобов’язав сплатити посадовиці середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 24 185,85 грн.
Читайте також: Новий безкоштовний навчальний курс для ветеранів та ветеранок – як долучитись запоріжцям
Посадовицю поновили на посаді, але в той же деньнаказом начальника Оріхівської МВА її знову відправили на простій.
Проте історія зі звільненням Світлани Мандрич не закінчилася — як і можна було прогнозувати, Оріхівська міська військова адміністрація подала апеляційну скаргу. Апеляційне провадження відкрито 12 вересня.
— Світлано Миколаївно, коли ви знаходилися в Оріхові, у своїх постах інформували про надходження гуманітарної допомоги в місто, про її розподіл. Зараз ви переважно займаєтесь збором та доставкою допомоги військовим. Цікаво, враховуючи ситуацію навколо вас з боку керівництва міської військової адміністрації, чи возите ви гуманітарну допомогу мешканцям Оріхова?
— Останній раз возила в лютому. Воду від “Дістрікт №1”, великі продуктові набори від Фонду Ріната Ахметова. Документи були оформлені на мене, як мешканку Оріхова. Наш повністю завантажений бус зупинили на блокпосту і сказали, що начальник міської військової адміністрації заборонив мені в’їзд в Оріхів.
Я звернулася до начальника районної військової адміністрації. Мені пояснили, що прийнято рішення, що мені треба взяти дозвіл на в’їзд в Оріхів. Звернулась в обласну військову адміністрацію. Там сказали, що мені треба повідомляти про мій намір відвідати Оріхів. Ну добре! Я написала.
На блокпостах — одному і другому — нас протримали 4 години. Весь цей час ми чекали, поки дадуть дозвіл на проїзд. Між тим, надворі було -21.
Перед черговим виїздом я повідомила Вінніченка про те, що везу людям гуманітарну допомогу. Я її привозила на одну точку, передавала відповідальному, або квартальному, або старшому волонтеру, а вони вже роздавали. І потім звітували. Тобто ми людей не збирали.
Повідомила, а ввечері мені на вайбер приходить відмова. Мені пояснили, що продуктів харчування в Оріхові достатньо, води достатньо І що потреби в тому, щоб я привозила гуманітарну допомогу, немає.
Лист за підписом начальника Оріхівської МВА Миколи Вініченка
— Але ви ж все одно поїхали?
— Звичайно! Люди ж чекали. Люди чекають навіть поспілкуватися. На жаль, потім я зрозуміла, що з людьми була проведена певна робота. Як мені потім розповідали, було сказано: “Або Мандрич вам возитиме, або буду видавати я”.
Потім сильно захворіла, 3 місяці капалась і зараз лікуюся. Хочу сказати, що допомагаю людям за покликом душі. І робитиму це стільки, скільки зможу.
Раніше ми повідомляли, що запорізькі нацгвардійці, які боронять Донецький напрямок, отримали підземний командний пункт від «Сталевого фронту».
Фото з фб-сторінки Світлани Мандрич
