За інформацією: Суспільне Запоріжжя.
Валерій із позивним «Борода». Суспільне Запоріжжя
До великої війни Валерій працював будівельником і не підозрював, що невдовзі стане військовим:
«Я ніколи не прагнув бути військовим. Але коли одягнув форму, щось усередині змінилося. Мені це стало до душі, усе так сподобалося…»
Науку виживання під обстрілами Валерію довелося опановувати вже під час боїв на Донеччині, де він спочатку воював. Згодом його підрозділ перекинули в район Гуляйполя. Уже під час висування на позиції бійці потрапили під приціл російських безпілотників і не змогли дійти до запланованих координат. Їм довелося екстрено шукати найближче укриття. Ним став підземний бліндаж, який, як з’ясувалося, раніше належав росіянам:
«Дуже пощастило: там було багато їхніх продуктів, сигарет… Сиділи тихенько!»
Невдовзі росіяни почали активно прочісувати посадку штурмовими групами та згодом вирахували координати українських захисників. Три доби поспіль окупанти закидали бліндаж гранатами та били по ньому FPV-дронами, намагаючись зрівняти його із землею. Чоловіки мусили годинами сидіти під завалами, аби росіяни думали, що всередині вже нікого немає в живих:
«Два дрони дзижчать над головою — цей звук я ніколи не забуду. Два моніторять, а інші літають, заряджаються і скидають. Я вже думав: це кінець. Кажу: «Хлопці, вибачте, якщо щось не так». Ми вже попрощалися. Потім вони скинули гранату, яка дивом нас не зачепила. Вибухнула в бліндажі, але ті колоди, що раніше нападали, — може, вони нас і врятували, закрили собою».
Валерій із позивним «Борода». Особистий архів Валерія
Скориставшись хвилиною тиші, Валерій із побратимами перебігли в сусідній бліндаж. Нове укриття виявилося покинутим складом російських БПЛА. Трофейні батареї та знайдені запаси дозволили хлопцям протриматися до ротації.
Та найдивовижніша і водночас найнебезпечніша історія, за словами Валерія, сталася вже під кінець їхнього перебування на позиціях. Неподалік позицій хлопцям скинули посилку з тилу. Один із бійців вирішив забрати її вдень, але вже за кілька годин зв’язок із ним обірвався. Як з’ясувалося, військового взяли в полон і вели під конвоєм:
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
«Наші дронщики побачили це — і одразу налетіли безпілотниками! А окупанти панічно бояться наших дронів. Вони все кинули й кинулися навтьоки. Побратим упав, а коли побачив, що вороги розбіглися, підвівся і через кущі рвонув назад до нас у бліндаж!»
Повернувшись живим із полону, боєць приніс із собою інформацію, яка розставила всі крапки над «і»:
«Коли він перебував із ними, вони розповіли, що зайшли на позиції на день раніше за нас. Увесь цей час вони жили всього за 400 метрів від нашого бліндажа! Ми про них не знали, а вони про нас — знали. Але не чіпали, бо банально боялися! У них при вході в бліндаж кулемет ПКМ «Покемон» стояв, могли б будь-якої миті завалити».
Окрім військових таємниць, побратим приніс із російського бліндажа й побутові спостереження. Виявилося, що окупанти таємно крали українські припаси та заздрили забезпеченню українських воїнів:
«Кажуть йому: «Ми ваші посилки з їжею забирали. Вас, звісно, добре годують!» Їм же дають лише тушонку та воду. Кажуть: «Вам і хліб привозять, і ковбасу, і батончики». Для них прямо дивом було, що нас так забезпечують».
Проте головне — боєць чітко запам’ятав і передав координати окупантського укриття:
«Він детально розповів, у якому саме бліндажі вони засіли. Наші по рації одразу скомандували: «Хлопці, притисніться до землі!» Ми попадали на підлогу… Наша арта вгатила, що аж на нас земля посипалася. Словом, ворожий бліндаж зрівняли із землею вщент».
Валерій із позивним «Борода». Суспільне Запоріжжя
Коли цивільні думають про фронт, вони найчастіше уявляють лише вибухи та стрілянину. Проте для піхотинця найважчим є те, що залишається за кадром, — побут та психологічне виснаження, каже Валерій:
«Умови проживання в бліндажі — як на безлюдному острові. Висота стелі там була — ну, може, сантиметрів 70. Автомат вертикально ніби й стає, але зачіпається. Звестися на повний зріст неможливо: пересуваєшся або напівзігнутим, або навколішках. Переважно — тільки сидячи або лежачи. Місця на трьох катастрофічно бракувало. Вийшло так, що хлопці спали вздовж, а мені, третьому, туди вже було не втиснутися. Тож я вкладався впоперек, якраз збоку, біля самого виходу. Думав: якщо почнеться штурм, то хоч зможу одразу відстрілюватися. Оце й увесь наш простір».
До того ж пил, шкідники та брак ресурсів диктували свої суворі правила:
«Посередині бліндажа замість столу поставили якусь картонку. Діставали посилку з ящика, який притягнули. Я пропоную: «Ось що ми сьогодні будемо їсти», а решту ховаємо. Отак поїли, позбирали все в мішок. Ми навіть пластикові баклажки з-під води різали ножицями на дрібні шматки, щоб сміття займало якомога менше місця. Усе для того, аби менше виходити назовні й не світитися перед ворожими очима», – розповідає Валерій.
Валерій із позивним «Борода». Суспільне Запоріжжя
Та найбільшим дефіцитом була вода. Її доводилося ділити на краплі, тож про повноцінні гарячі обіди не було й мови, каже Валерій:
«Гарячим міг бути хіба що чай чи кава, і то — якщо була вода. А її часто залишалося тільки на те, щоб просто зробити кілька ковтків, та й того бракувало! Тому жили на сухом’ятці — ковбаса та тушонка. Бувало, суху «Мівіну» накришимо, перемішаємо з тушонкою, почекаємо, поки вона хоч трохи розм’якне — отака в нас була страва».
Валерій із позивним «Борода». Особистий архів Валерія
Нові випробування почалися, коли захисники виходили з позицї, згадує Валерій. Повертатися маршрутом, яким заходили, вже було не можна: росіяни пристріляли кожен метр, а посадки перетворилися на мінні пастки. Тож бійці шли через відкриті поля під захистом РЕБів:
«Близько тижня виходили… Рухалися відкритою місцевістю, щоб оминати лісосмуги, бо вони всі заміновані. Трава по пояс виросла, зелена… Ідеш на свій страх і ризик. А потім, буквально за дві години, інші хлопці пішли цим самим шляхом — і одному п’яту відірвало… Ми пройшли нормально, а вони — ні».
Валерій із позивним «Борода». Суспільне Запоріжжя
Попереду у Валерія — відновлення та довгоочікувана відпустка. Найбільше, каже, йому хочеться простих людських радощів і зустрітися з найріднішими, а замість окопного пилу відчути вітер свободи на відкритій трасі:
«Додому, звісно, хочу. Жінка, доньки… теща мене чекає! Планую побути там, а ще — мрію купити новий мотоцикл, поїздити трохи й до Одеси з’їздити разом із родиною. А ще хотілося б уже миру. Дуже хочеться саме цього!»
Читати ще
Читати ще
199 днів поспіль на передовій: історія захисника із 128 ОВМБр «Дике поле», що воює на Запорізькому напрямку
Читати ще
9 місяців на позиціях на Запорізькому напрямку: історія бійця зі 128-ї ОВМБр «Дике поле»
Читати ще
Понад 10 місяців у глибокому тилу окупантів: історія аеророзвідників «Дикого Поля», які тримали плавні на Запоріжжі
Читати ще
150 діб в повному оточенні на Запорізькому напрямку: як бійці 108-ї ТрО втримували позиції і здобули секретні карти РФ
